Той гострий біль, що, як скальпелем, розкраяв йому серце після приїзду Ходжаєва, розтопився й осів на душі важким шаром простиглого металу. Зовні Олександр Іванович видавався навіть спокійним, але його думка, його виснажена, змордована думка не могла заспокоїтись. Раз у раз вона похоплювалась і безсило чіплялась за всяку химерну можливість, щоб спростувати невблаганний діагноз і врятувати матір. Серцем він чув, що діагноз Ходжаєва — безпомилково слушний, та ні його серце, ні його мозок не могли погодитись, що тепер уже всі спроби, всі заходи — марні і неминучий кінець уже близько... І не стільки як лікар, скільки як звичайна людина, як син, він шукав хоч крихітки надії.
Справді-бо: не можна робити остаточних висновків, поки не з'ясоване все, поки не відкинуто всі інші можливості. Чому конче рак стравоходу? А може, стороннє тіло в стравоході — риб'яча кістка, наприклад, яку мати непомітно проковтнула. До речі, взимку вони часто їли рибу... Може, якийсь незлоякісний новоутвір середостіння, що тисне на стравохід і спричиняє дисфагію. Може...
Він нишком поглядав на свою матір, і її худі, воскові руки, змарніле обличчя, на якому брижилась шкіра, підказували його серцеві: "Ні, це — не звичайна худезність, не якась анемічна виснага, це — занадто характерний вигляд ракової кахексії..."
Та мозок і тепер конвульсійно хапався за тінь надії: "Припустімо навіть, що це ракова кахексія, припустімо, що це рак стравоходу, але хіба ж у нас нема багатьох прикладів чудового ефекту після радикальної хірургічної операції?.."
І знову — не мозок з його знанням і досвідом, а серце застерегло: добрі наслідки може дати тільки вчасно зроблена операція, тільки рано діагностований випадок...
І серце ладне було далі казати гіркі слова страшної правди: "А ти занедбав свою матір! Ти за роботою, за дружиною, за самим собою — забув про свою матір".
І він, знаючи, що серце скаже саме ці слова, намагався не слухати його далі.
Рентген! Об'єктивний, безсторонній рентген скаже своє правдиве слово.
І ось учора рентген сказав.
Уже з повільних кроків лікарки-ренттенолога, коли вона вийшла з рентгенограмою і подивилась на нього крізь рогові окуляри довгим серйозним поглядом, він зрозумів, що надії нема...
Рентгенолог, показуючи на рентгенограму, тихо сказала:
— Тут місце звуження стравоходу... Зверніть увагу на характерний дефект наповнення і обрив складок слизне-вої стравоходу...
Помовчавши, вона перекусила губу й ще тихше сказала:
— Випадок, видимо, задавнений...
Ці ледве чутно сказані слова пролунали йому, як грізний вирок. Вирок — не лікареві Постоловському, що прогледів у хворої рак, а — синові, Сашкові, що не помічав, як коло нього згасало життя його матері...
Тремтячими руками тримав він проти світла з вікна чорну копію того вироку — цупкий целулоїдний аркуш рентгенограми — й, затаївши дух, напружував до болю в очах зір... Жодного сумніву. На рівні сьомого шийного хребця стравохід виразно звужувався, складки його сли-зневої оболонки обривалися...
І все ж, — як засуджений на страту злочинець, що хапається після вироку за надію на касацію, на помилування, так і він ухопився ще за одну можливість.
Він не знав, чи голосно сказав це рентгенологові, чи тільки подумав, але надія блідою тінню ще раз промайнула перед ним.
— Опечення стравоходу має теж такий вигляд! Таке ж звуження, так само буде обірвана слизнева, та ж сама дисфагія...
Він рвучко повернувся й швидко підійшов до матері. Мати мовчки сиділа в коридорі на дерев'яній канапці й терпляче дожидала його.
— Мамо, скажи... Тільки направду! Чим ти, бува, випадково не випила коли-небудь якої кислоти?..
Мати звільна звела на нього сумні, стомлені очі й ледь-ледь хитнула головою:
— Ні, Сашку, ніколи.
— Пригадай: може, оцтової есенції нерозбавленої — ти ж її часто купуєш, або, наприклад...
Він запнувся, благально дивлячись на матір, але мати знову хитнула головою і витерла носовичком слину, що виступила їй на губах.
"Не скаже! — подумав він. — 3 надмірної своєї делікатності не скаже, хоч би й було що, аби лише не турбувати мене, не завдавати мені собою клопоту... Таж і слинотеча, — подивився він на материного носовичка коло рота, — буває також і при опеченні. В першу чергу буде слинотеча..."
— Я хочу ще зробити зондування, — сказав він до рентгенолога й узяв матір піц руку.
Байдуже й безвільно мати важко підвелась. Коли вони вийшли з рентгенокабінету, мати тихо торкнулася пучками його руки:
— Не треба, Сашу! Навіщо?.. Даси мені вдома сам краще яких-небудь порошків...
Вона подивилась на нього й усміхнулася такою кволою і воднораз такою повною любові усмішкою, що йому знову здригнулося серце. Він притиснув до себе материн лікоть і поспішив до ґанку онкологічного диспансеру.
...Не тільки його дихання, а й сам час, здавалось, спинилися, коли лікар-онколог і медсестра просували в рот його матері зонд і мати болісно захлинулась. Він одвів очі й намагався не чути, як схлипує і стогне його мати...
Нарешті все стихло. Мати глибоко дихала й витирала носовичком рот. Онколог відступив крок до вікна й уважно дивився на кінчик зонду. Потім зітхнув і мовчки простягнув до Олександра Івановича нікельований кінець, на якому були мазки крові й гною.
— Перешкода почувається десь на рівні шостого чи сьомого шийного хребця...
До нього дійшли тільки перші слова онколога, а далі він уже не чув його. Тепер усе було нещадно ясно.
І коли він вийшов з матір'ю на вулицю, йому пригадались раптом слова з давнього вірша Маяковського:
Та немає
на світі
чудес,
І нема чого
мріяти...
І він кілька разів повторив їх сам до себе, аж поки не сів з матір'ю в лікарняну машину швидкої допомоги, що чекала на них у затінку коло центрального арика.
Уже ввечері, коли мати, повернувшись з ним додому, відпочивала, вкрай знесилена, на ліжку, він знайшов у собі сил сказати матері якомога спокійніше, що все ж їй доведеться поїхати до Ташкента й, може, навіть зробити операцію... Розуміється, зараз він ще не може сказати нічого певного, — треба, щоб її оглянули фахівці-хірурги, — та й операція нічого страшного не являє собою... А взагалі їй треба, нарешті, серйозно полікуватися, заходитись коло себе...