ЗА ШИРМОЮ
Роман
І
До початку роботи лишалась ще ціла година, а щоб пройти з квартири через двір до амбулаторії, треба не більше як три хвилини. Отже, поки ще не готовий сніданок, можна було б і почитати трохи. Лікар Постоловський завагався, — чи взятись на новий номер "Советской медицины", чи далі читати чеховську "Драму на полюванні", від якої відірвав його ввечері раптовий виклик до хворого. Звісно, треба бути в курсі всіх медичних новин, і через те відкладати надалі "Советскую медицину" не варто було б, але треба ж, кінець кінцем, як слід обізнатися й з Чеховим. (За давньою студентською звичкою він сказав на мислі — проробити Чехова). Чехова — лікаря й письменника, якого так часто згадують і про якого багато пишуть.
Давно колись, ще в середній школі в Переяславі, він любив літературу, надто поезію, і знав багато віршів напам'ять із сучасних українських поетів, а ставши студентом Московського медичного інституту, захопився Маяковським. Та це сталось не одразу. Довго не давалась йому краса громоподібної поезії Маяковського. Важкі брили слів валились на нього, обтяжуючи думку й не доходячи до почуття, і він ніяк не міг збагнути причини такої великої популярності поета. Та з тим більшою наполегливістю, на подив товаришам, він далі й далі видирався східцями рядків цієї незвичайної поезії, аж поки не дійшов до місця:
Сочтемся славою,
ведь мы
свои же люди.
И пусть нам общим
памятником будет —
построенный
в боях
социализм.
Ось із цих рядків йому відкрився Маяковський. Відкрився як лірик, як трибун, як громадянин.
Проте з прозою, надто класичною, він був обізнаний не набагато більше за невеликі обсяги шкільної програми. Скінчивши ж сім років тому інститут, він обклався медичною літературою і майже не брався за белетристику. Тільки нещодавно він рішуче поклав собі простудіювати класиків і в першу чергу — Чехова. Лікареві, як і юристові, не можна-бо залишатись у вузькому колі свого фаху! Бути гаразд обізнаним з художньою літературою вимагає, власне, й сам фах. Читаючи тепер "Драму на полюванні", він несподівано для самого себе захопився фабулою, і йому важко було зараз відмовитись від насолоди хоч на півгодини поринути знову в читання "Драми". І ось, зачісуючи перед жінчиним трюмо своє довге біляве волосся, лікар Постоловський, чи, як усі його звали, Олександр Іванович, остаточно спинився на Чехові.
Травневий узбецький ранок хоч і не приніс ані роси, ані прохолоди, проте ще не перейшов на задушливу опівденну спеку, і Олександр Іванович, після короткої фіззарядки та студеної води з арика, почував пружність м'язів і ту звичну бадьорість у всьому тілі, з якою так приємно бувало завжди братись до праці. День починався добре, за давно укладеним розпорядком, і все пішло б і далі гаразд, якби не сніданок. Але сніданку ще не було, а головне, невідомо навіть, коли він буде. Річ у тім, що мати Олександра Івановича, яка звичайно куховарила в домі, відколи переїхала до них з України, з учорашнього вечора лежала в ліжку з приступом малярії, і тому сніданок мусила готувати дружина. Можна було б, розуміється, піти на кухню й спитати, коли ж усе-таки буде нарешті сніданок, але Олександр Іванович знав, як неохоче підвелась рано з постелі його дружина Ніна Олександрівна, як роздратовано порається вона тепер у їхній малюсінькій, тісній кухні, готуючи смаження й підігріваючи чай. її дратує все — і свекрушина хвороба, яку вона вважає за черговий прояв симуляції, і несвіжі яйця, які чортзна-коли й чортзна в кого купила свекруха, і сіль, яку хтозна-де засунула стара...
І ось сніданку нема ще й досі, а час іде.
Можна було б, кінець кінцем, не дожидаючи цього непевного сніданку, почитати трохи й піти до амбулаторії, а шлунок задовольнити десь пізніш, в обід, як то й бувало часом, коли ранком Олександра Івановича викликали до хворого; та й матері, можливо, полегшає вдень, вона встане з ліжка, й тоді з обідом усе вийде простіш і, сказати правду, смачніше. Та це вже зламало б без поважних підстав нормальний розпорядок роботи дня й загрожувало зіпсувати настрій. А настрій лікареві — перш за все. Це — наснага, що дає змогу працювати й не втомлюватись, це — ясність думки, коли одразу, інтуїтивно бачиш те, чого не видно без рентгену й аналізів, коли заглядаєш вперед і бачиш можливий розвиток хвороби, коли... Та що й казати! Лікарська робота, як висловився колись у медінституті один професор, — не ремісництво, а мистецтво, творчість, поклик... А якщо так, то треба натхнення, тонусу, цебто відповідного піднесення, настрою.
Олександр Іванович одійшов від трюмо й подався до другої кімнати. Ця кімната в їхній невеликій квартирі правила йому за кабінет і водночас за спальню матері. Власне, не спальню, а місце спання, бо мати заходила туди, тільки коли лягала спати та ще хіба коли хвороба підтинала їй кволі ноги. Звичайно ж вона воліла тихенько сидіти в кухні чи у дворі, аби лиш не зрушити чогось у кімнатах, де жили її Сашко та невістка.
Праворуч коло стіни стояло за ширмою її ліжко. Це благеньке дерев'яне ліжко-розкладачка з довгим полотняним лантухом-матрацом, у якому давно вже перетерлась на порохню солома, було застелене залатаним у кількох місцях простирадлом і старим домотканим укривалом. Усе це мати прихопила з далекого Переяслава, коли остаточно зважилась переїхати на життя до свого єдиного тепер сина. Ніна Олександрівна й досі не може без сміху дивитись на ту нужденну неоковирну ширму із старої плахти, напнутої на почорнілі від часу патички, що тільки чудом тримались одне одного на заіржавілих петлях, намагаючись затулити в кімнаті убогу материну постіль. Цей незграбний витвір містечкового партача разом з усім материним добром не вартий був і десятої частки тих грошей за перевіз через тисячі кілометрів, яку вона по-стародавньому називала — нараван. Ніна Олександрівна, чи то не зрозумівши, чи то навмисне, щоб поглузувати з неуцтва свекрухи, не раз було казала, сміючись: "Який там "караван"! Це — ширма. Розумієте, Одарко Пилипівно, — ширма. Маєте сина лікаря, а говорите, як якась колгоспниця".
На думку Ніни Олександрівни (і з цим погоджувався й Олександр Іванович), цю ширму давно б уже слід викинути, бо вона своїм занадто старосвітським виглядом тільки компрометує їх, але місцева кустарна промисловість ще не почала виробляти чогось хоч трохи пристойного, та й Олександрові Івановичу в глибині душі все ж було жаль старої матері з її дивацтвом, і ширма залишалася... Одначе, коли приходили прошені гості, ширму з ліжком заздалегідь виносили надвір, і, поки гості не розходились, матері не було де спати, бо заснути надворі не давали москіти, та й не годилось старій де-будь розлягатися.