Йшов, як би за ним погоня гнала, як би перед татарам ми втікав. Що ступить крок, що вийме ногу з глибокого снігу, то вітер надбіжить, закрутиться, завиє і слід дочиста занесе, щоб довкола було рівно й пусто, як серед моря в ТИШУ— Білий безмежний океан; а на нім він один, як друх-лий човен в боротьбі з бовванами. Чорні хмари, що за Днини, як чорні стада великих диких птиць, уганяли по Небі> збилися тепер докупи та застелили небосклін вели-к°к> мутною, як око сліпця, безмовною веретою. Вже затаїли останній клапоть ясний, вже не видно нічого. Часом ^^ЇИЙ будяк, що сторчить з-під снігу, заскрипить розпуч-ливо, якби нарікав на долю, часом листок відірветься від галузі та почне втікати в тепліші, кращі краї, часом пеньок вилізе з-під заспи як звір із своєї ями, і знову біло, і знову пусто, лиш вітер віє і мороз кламцає зубами.
Йде. Не потребує видіти дороги, бо серцем чує, де його село. Нехай ніч до решти обезвічить небо, най світ цілий переміниться в одну яскиню, він трафить до своєї хати, до жінки, до дітей, він з ними відсвяткує вечір.
Сил має досить. Там, в тій поганій, тісній, темній, безвоздушній норі лежав цілими днями і цілими безсонними ночами думав о праці. Відпочав собі. Звіря теж не боїться. Чує, що поборов би медведя. Але людей бачити не хоче. Втікає перед ними по полях, як той пес, що збився з дороги та боїться чужих собак. Щоби хоч через завтра не видіти живої душі, щоб з жінкою, з малими дітьми перебути у власній хаті тих кілька-кільканадцять годин як чоловік і як господар!.. А там?... Границя недалеко. Перейде на другий бік і — поминай як звали! Вже він дасть собі раду. Най тільки до річки, до чистого льоду, — полетить по нім, як птах... Ховає руки в рукава, голову всуває в тулів і місить, місить білий сніг завзято, люто, з розпукою.
Вітер тручає його, кидає в глибокі білі ями, навіває перед ним високі кучогури, він не зважає — йде — мусить зайти!
Ось і могила. Звичайно видно з неї цілі сотні верст, засіяні селами, хуторами, застелені травами, схвильовані ланами, ріками перепоясані, квітами заквітчані. Тепер всюди сніг, всюди темрява.
Ступиш крок і юсе по тобі. Бебевхнеш в безвісті не-стяменні.
Припав до вершка, з котрого вітер звів білу кучму, і слухає, прислухується... Вітер... Лиш десь далеко, дуже далеко якісь живі звуки. То собаки брешуть. Значиться село... Але де?.. За річкою направо — буде ще з десять верстов...
І нові сили вступають в його тіло, нова охота розігріває груди. Смертельним потом обливається, але йде, все йде. А як побачив перше світло — гень далеко в селі, то летів до нього і рвався, як дитина.
Роз'яснилося від того світла в його душі. Се ж його рідне село, за котрим тілько місяців визирав надаремно крізь залізні грати тюрми, село, з котрого вирвали його насильно, осирочуючи жінку й діти.
За хвилину буде між ними. Засяде в теплій чистій хаті до святої вечері як чоловік і як господар. А завтра? Завтра най буде що хоче. Довше всидіти не міг в тім бруді, в тій неволі, в пеклі...
Але селом не піде. Зайде від поля, як той приблуда-пес, що боїться собак. Не хоче стрічатися з людьми хоч тую днину, хоч дві... Іде...
Вже на подвір'ю, вже в сінях, вже в хаті.
Жінка, як побачила його, остовпіла.
— А ти ж як?
— Так, яквидиш.
— Відпустили?
— Най їм так Бог гріхи на страшнім суді відпустить.
— Ти втік?
— А вжеж що втік...
1 лице її, на хвилину втіхою роз'яснене, затягає нова хмара смутку.
— А як же тепер?
— Або я знаю як... Як маєш що їсти, то давай, бо з голоду гину.
Жінка метнулася до печі, відіткала затулу, й по хаті повіяло запахом борщу та голубців.
— То ви ще без вечері?
— Таж видиш, шо без вечері. Не хотілося самій сідати.
— А діти?
— Виглядали першої зорі, а там щось їм до голови прийшло, що тато йде. Чекали, чекали, аж поснули.
Підійшов до постелі і всміхнувся.
— Але ж бо виросли, небоги. Марійка до тебе подібна, а Павлуньо такий козарлюга, що ну!
— В батька вдався, — доповіла жінка.
Погладив діти по круглих голівках, зітхнув і задумався. 4в — Дай мені яку людську одежу, най мене діти в тім мУНцурі" не видять.
~~ А я й забула, що там тебе так по-панськи прибрали.
"творила скриню і подала білля. Обмився, розчесався, г^ався і як не той став. А тоді арештантський одяг скру-у18 в скрутель і жбурнув у піч. Докинув сухого пруття, підпалив, — горить.
— О, видиш який дим та сопух. Тьфу. А як тріщить.
3 челюстей справді вилітала така хмара густого їдкого диму, як би хата горіла, а так сильно гуділо, що аж діти збудилися.
Білими пухкими п'ястучками протирали заспані очі та здивовано дивилися на батька.
— Тато? — питався старший.
— Тато, діти, тато, — і здіймав їх з постелі. Хлопчик сів коло батька на ослоні, дівчинка на
колінах.
Зачали їсти.
— А ти, тату, де бував так довго? — питає хлопець.
— Далеко, сину, бодай там твої ноги ніколи не поступали!
А дівчинка собі:
— Хто тобі варив їсти, тату? А потім одно наперед другого:
— Мама щоднини плакала за тобою.
— І я також.
— У нас є маленькі поросята.
— Такі білі-біленькі.
— А староста казав, що ти до нас ніколи не вернеш, — лепетіли веселими, врадуваними голосами.
— Староста, діти, дурний, ви його не слухайте. Тато як піде куди, то все до вас верне. їжте, діти, борщ, бо хто борщу не з'їсть, той куті не дістане.
— Ми не хочемо куті.
— Ов! А то чому?
— Бо кутя гірка.
— Та де гірка? Кутя з медом, солодка.
— А мама казали, що гірка буде кутя цього року...
— Мама так вас страшила, діти, їжте. Кутя солодка. Замовкли і їли. Жінка як в образ дивилася на мужа...
Не змарнів, тільки постарівся та й ніби запух. Може, так з вітру. Але тої свіжості, що перше, вже в нім нема. Тільки очі світяться, як давніше. Як подивиться ними, то мовби жаром обсипав. Перед роком, на сході, як став говорити про волю, то в тих очах такі іскри летіли, як блискавиці, на брови нависли хмари, а голос гримів, як грім. Гарний був і страшний, такий страшний, що забрали його і замкнули, як дикого звіра.
— Ти чого так дивишся на мене? — спитав, почувши на собі її теплий погляд.
— Бо дивно мені, що ти між нами. Так, ніби сон який приснився. Дивний святий вечір.
— Дивний... Дивні тепер речі діються на світі, і не кінець тим дивам... Далеко не кінець. Якби ти виділа тих людей, що по тюрмах живцем гниють, якби ти чула, які муки вони перебули, ти молила б ся до них, як до мучеників преподобних.