У спасівку раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно: сонячно, тепло... У волості й вікна були поодчиняні, аж двоє. В одно писар оселедець укутував, у друге — сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться.
— Здрастуй! — кажу. — Не знаєш, тут старшина? Він мов аж жахнувсь, підвів голову, подививсь-подививсь та й знов похнюпивсь. Смутний такий... та худий, та загорів, ніс полупився... та ще й зодягнений... чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий — виношений такий, — коліна поналатувані, чоботи стоптані... аж жалко дивиться на його. А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий.
— Старшина тут? — знов питаю його. Він уп'ять глянув на мене.
— Що? — каже, а далі: — Нема.
— Значить, підождать, — кажу, — треба, — та й сів коло його. Мовчимо. Як ось він плюнув і сам собі:
— Іди хто його зна куди й що!
— Та куди "йди"? — питаю.
— Та на той край... Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ех, життя! — та й рукою махнув.
— Чого? — кажу. А писар у вікно:
— Робить, видно, не хоче.
Утерсь після оселедця й вікно зачинив. Парубок аж очима заморгав, ніби плакать хотів. Потім зробив так, мов ковтнув що, осміхнувсь і каже:
— "Робить не хоче", — от пече... Що я з самого малечку роблю. Мати як померли, та батько як узяли жінку другу, так я... по наймах усе.
— Так ти вже взнав, — підзадьорую його.
— Куди твоє діло, — каже. — Було й вола налигать не достану, а ще й по ріллі спотикаюсь, — оремо... Та ще босий, та ноги поб'ю, поколю було, та порепаються... Та приїдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать... А в тебе й се й те болить, та не хвались, що й болить, та чи сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени. Та й виразки зав'язать не вспієш... Було!.. А й тепер... бач, що...
Парубок показав долоні. Вони були такі порепані та в пухирях-таки. Осміхнувся, та й знов:
— Бач, що... от і "робить не хоче". Що й оце я як робив у пана, так...
— У якого пана?
— Та он що за Буланою Рудкою... що до пані пристав... Він з міщан, кажуть... Та оце я був у його. Ну, вже й пан або й пані... гірше собак. Терпів-терпів, а це вже й з терпіння вийшов. Де ж пак... — парубок присунувсь до мене ближче, — де ж пак: оце ж молотять у його, та машиною... Та як попомотаєшся день, та так втомишся, так уморишся, що впав би на колючки, то й на колючках би заснув... І от, повечеряли позавчора, мощусь спать... Коли прикажчик: "Е, ні, — каже, — жени воли пасти..." Ну, я ж прямо як варений... жену... Очі сплющаються, голови не здержу, ноги як не свої... Сів на горбику та незчувсь, як і задрімав. Прокинувсь... Сюди, туди, — аж воли мої в гречці, трохи не з півгонів так і попсували. "І, лихо!.. Що ж це буде?" — млію душею. Коли так як у снідання в добре йде прикажчик до молотилки. "Ходім до барина!" — каже. Пішли. Він з нею у садку походжає. "Ти нащо, — каже, — подлець, гречуху збив?" — "А як я вморився, — кажу, — й світа не видно... спать хотілось". —"А, господин який, спать хотілось?.. А дєньги я тобі нащо плачу, нащо плачу?!" — Та як виважить долоню, та як морсне по виду мене. А вона: "І, мерзавець... Він уже й без того противной мені: скида снопи раз, а я проходжу, а он і за хуражку не узялся". Та й губи залишала. Пан до прикажчика:
"Молодець, Савастян, що доніс, — на штани наберемо... Запиши ж за місяць з його, за місяць одвернем". Пішов я... Тут роблю, а там важко так мені, злість така бере мене... "Як же, — думаю, — що я таке? — віл! Он він по пиці мене, грішми попріка мене... або... за хуражку берись, хоч і світу не видно тобі... Хай вам лихо, — думаю, — хіба тільки й світа, що в вас?" Кинув вила, за чумарчину, — хода. Іду поз пана: "Дайте ж, — кажу, — хоч за півмісяця, коли за місяць одвертаєте..." А я за півтора не получав од його. "Нікаких півмісяцей", — каже. "Ну, так бог з вами ж, — кажу, — буду аж у Чорноморії". — "Харашо, харашо", — каже. Я й пішов. "Оце ж, — думаю, — пожаліюсь батькові та пораджусь:
чи таки й справді — у Чорноморію, чи, мо поки що дома побуду, попарубкую на волі". Парубок схитнув головою.
— Ех, — каже, — як я хотів дома побуть... на вечорниці походить!.. Що ось уже призов перейшов!.. Приходжу. Півдня якраз. Слухаю: гомін у хаті. Пристояв у сінях. Мачуха на батька: "Хоч би чи олійки, чи рибки купив, а то ж, господи, який той борщ! Чим ти годуватимеш дітей тих? Що ти за батько такий?.." А батько: "Та хай твоєму чорт батькові з дітьми з твоїми! За віщо я куплю?" Увіходжу. Батько сердиті-сердиті... стоять, часник чистять. Над борщем мачуха сидить, сльози втира й дитину запиха ріпкою. Коло неї ще сидять четверо, по мисці ложками ганяють.
Тут саме підійшов до нас чоловік якийсь у брилі, поспитав старшини і теж сів коло нас.
Парубок притих.
— Ну, та що? — питаю.
— Та що ж... Увійшов, а батько живо: "Ага, мо', грошей несеш?.. давай!" Мовчу я, що тут казать, думаю, а далі: "Ось які, тату, гроші..." Та й почав їм усе, як було. Мачуха слухала, слухала, потім: "Лихо, та й годі, це вже робить не схотів, годить не схотів... це вже й його годуй". А батько: "Так що ж оце буде? Ступай, сякий-такий сину, проси... роби... годи людім!.. Жить треба... жи-и-ть якось треба!" — Та за качалку, та за мною!.. Подавсь я. Сів у бур'яні, та й... сам не свій... "Отак, пожалівсь, — думаю. — "Проси ступай"... За віщо я проситиму? Значить, отак зневажають тебе, отак глумляться з тебе, а ти ще й проси!.. Ні, — думаю, — не буде цього... Н-не буде! В Чорноморію завтра... непремінно!" Сиджу, поглядаю на сонце: коли б скоріше!.. Коли, стій! Як ще й у Чорноморію? У мене ж ні копійки. Оце так!.. Та вже й смеркло. Місяць зійшов, на вечорницях співи, регіт, а я... Пішов у хлівець, ліг — перекидаюсь: що робить... де взять? — Позичить... Так у кого ж? хто повірить голякові?!. Треба каптанок закладать... Увікравсь уранці в хижу, зняв з жердки — сім рублів стоїть — достав п'ятеричку... Та це аж сюди... Коли б старшина — та пашпорт узять.
— Хай бо' помага! — обізвавсь дядько.
— Спасибі!.. Так ото так воно тут... А це ще й туди заберись, та ще против зими, та ще як роботи не буде... Ех, життя, щоб його... — Та й знов махнув рукою й похнюпивсь.