Очевидно, у мого співбесідника не зовсім щасливе було подружнє життя. З дійсним жалем оповідав о суді над жінками. З жалем, що така благодать минулася.
— О, Гердлічка нікому не дарував. Нікому! Єк пушкар шос наброїв, — оннаково. Зараз дваціть і п'єть буків за малу провину, а за биршу — бирше. Бо єк ти пушкар, то маєш бути пушкар.
Я просив оповісти дещо про самих пушкарів. І ця інституція також зоставила в дідовій пам'яті добрі спомини — було що послухати.
— Е… Пушкарі єк відходили фасувати гроші до Коломиї, то єк жовніри. Вбрані файно, штудерно. Єк мав сардак чорний, то тогди мав мати гачі червоні, а йк мав сардак червоний, то тогди мав мати гачі чорні — то так була установа. А порошниць бувало й по шість, та й то не так собі си вбирало, а зрехтуєт на столі, а витак на себе — аби одно за одно не заходило. А на лівім плечю пушка, а крисаня з блєхов — от їк регімент пушкарський.
Аж оживився дідок! Мабуть, близький був до пушкарства, коли зоставив у своїй душі такі любі спомини про тих минулих владик Гуцульщини.
Я перевів розмову на найцікавішу для мене постать — на Юріштана. Про цього отамана дідок висловлявся попросту пі етично.
— Ей, де! То такий був чоловік, шо біда го знає, єк він тото все визнавав. Лиш у кого шо пропало, ци вкрали, ци так єк, — іди до Юріштана, а він тобі вже ретенно іскаже, де лежит, у котрім місці,— все. Єкос у… (тут дідок назвав ім'я якогось ґазди) пропала корова. Прийшов до Гердлічка, плаче. Вислухав го Гердлічка, посилає по мене, бо наша хата недалеко будинку була. Приходжу я. "Ану-ко — скоч до Юрія!" Я побіг. Є вдома. Віслухав гет всьо, файно, а витак — лиш от не пам'єтаю, ци праву, ци ліву руку отак опоцулував та й каже: "Вже знаю!" Приходить до Гердлічки, каже ґазді: "Та чо плачеш, чоловіче? Твоя корова недалеко від тебе — лиш уже в полібічку. Іди ти, — каже, — туда й туда, а там є дві дільниці, зіходєт ци докупи, а третя так фист[66] покєгла униз. Там найдеш велике каміне, а під тим камінєм шукай полібічка. Та диви си — буде там звірина шє та й пушка, то аби-с не тєвав…
Грішний я чоловік: се оповідання, що мало підкреслити Юріштанову всемогутність, зробило на мене цілком інше вражіння. А то, власне, що великий отаман пушкарів і сам, непричком, був, мабуть, близький до тих злодіїв, які крали корови та запихали їх у полібічки. Але дідок приймав це інакше — Бог з ним.
— Сам Юріштан носив си бідно, от їк би старец. Пушкарів своїх водив гордо, а сам був зібраний просто. Він і сам гордо си носив, але лиш до випадку. Бо йк ішов до Станіславова — був там півтора місєці,— то йшов таки у своїм. А долів — там зими май-май. То йк потис го мороз, то він віддав свою крисаню йкомусь пастухові, а замінив на клапаню. Та була крисаня, може, варта йких десіть банок, а віддав за таку клапаню, шо, може, була варта банку, а може, й ні…
До нас підходить ще дідочок. Він здавна приглядався, що то за бесіда може бути така довга межи паном і гуцулом. "Може, то анджімір… Може, то шос грунта…" (я мав скринечку з фарбами під пахою).
— Слава Йсу!
— Навіки Богу.
— Ци миром, пане Ясковський?
"Еге, — гадаю собі.— То мій співбесідник не простого коліна: пан та ще Ясковський! Очевидно, щось зайшле, згуцульщене потім".
Новий дідок показався ще більше балакучим, ніж пан Ясковський, і відразу впав у тон.
— Про Юрішка говорите?
— Ає. От оповідають, єк то він бідно си носив.
— А то правда. Сам носив си, шо ви би сказали — ну старец, жебрак. Пушкарі тоті його, ті носили си гонорно, а він уводно був зібраний бідно. Та не любив і на других. Шо ото єкби вздрів, та йк тепер, оті павуни та усєке на крисаньох у хлопций, — ей, та де! Повимикав би та повіметав гет.
— То мав таку силу?
— Охо-хо! Тоді не було, ади, паничів отих та судів. Він сам значив тілько, шо тепер уся шандамарія[67] тілько не значит. Хо-хо!.. Йк донесе хто, шо видів дес опришків або шо видів дес на тім ци на тім гру ни ватру, то такого Юрішко назавтра народу згонит, шо кєчеру доокола обстанут. Єк були єкісь усари ци каришєри[68], забув-сми — на Жєб'ю, то ляйтнат питав си Юрішка: "А єк же ти своє військо збираєш?" А він каже: "Та ви, ляйтнанте, маєте бубни та в бубни б'єте, а я маю о! — та показав на рот. — Отут-о мій бубон!"
А він справді: як стане на горі та єк крикне три рази: "Гой-гой-гой!", то усєке біжит. Без шапки, без ременя — біжит! Велику силу мав, велику…
— Але ж бо й опришків усіх виловив.
— Усіх, та не всіх. А отого Паскевина не міг імити. Та ше єкийсь Професорчюк був, опришок, і тот утік. А то всіх.
Діди розохотилися, й один оповідав поперед другого:
— Штолу привели, то Гердлічка підскочив та лясь в лице Штолу. "А, це ти рабував людей?" А Штола тогди лиш похитав головов… "Йой, пане, пане! Чому ви не били мене там, у лісі, а лиш тепер, йк я маю руки з'єзані…".
— А єк Джурєка Василя ловив? Також штудерація! "Ой тра мені, браччики, Василя імити!" — каже. А Джурєк мав у Білоберезці любаску, то Юрішко вже знав, шо він звидтив ме йти. Та зібрав ровту, шос із п'єдесєть люда та й пішли. А там єк іти у плай, то була колода, шо треба було з неї у плаїк от їк би скочити. Та Юріштан каже до тотих людей, аби поховали си та й були тихо, а сам ліг за тов колодов. Іде Джурєк, вифівкує у сопівку та лиш скочив з тої колоди, а Юрішка лиш го хіп! "Ану-ко чкай, побратимчику!" А Джурєк на тото ізрік: "Я не побратим, лиш півпобратима". Бо то, ади, зо страхий.
— Е, то був дивний чоловік. Єк ше хто прийшов та сказав: "Винен, пане отамане. Робіт зі мнов, шо хочете", то той ше жив на світі. А йк котрий си таїв, ого!
— Єк Джурєка повісили, то ше довго стоєли стовпи тоти. А зганєли отаких-о дітей маціцьких, єк тратили. Та й кат віходив. Бо наш би не міг — ей, де! Не тратив би, хуч би не знати шо.
Оживав і набирав крови і костей Юріштан передо мною. І чув я о нім, і читав, але сі живі свідки, що бачили наочно страшного отамана пушкарів, були вартніші за всі книжки. І тому я всіма способами підтримував балакучість дідів.
— А чіму до Станіславова Юрішко ходив?
— Бо убив чоловіка за тото, шо подавав опришкам порох. Шо вже не робив Гердлічка, а не міг свого приятеля від кари увільнити. Мусив іти Юріштан до гарешту. А жінка пішла його проводити, та йк ішла назад, зустрів си з нев хлопец один. Поставив бабі півкварти горівки та й був з нев. Бо, знаєте, хлопец молодий і вна молода… А Юріштан візнав за тото. Рахуйте — у катуші сидючи, а просто візнав! Та вже йк війшов, то біда була жінці видтогди. Мати лудінє мала, лиш го не носила бирше. Небіленого полотна сорочка, та й докив на маціцькі кавальчики не підрет ци, дотив не смієш нової брати. А лудінє розвішував по кілю, ади, на глум. Не за того, шо в гріх упала, а за тото, шо за три грейцарі, ає…