А відтак заволоділо нею одно почуття, що наплило могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнулася низько над ним, впиваючися в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий... Господь великий.
Відтак скривив гіркий усміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлі...
Оглянулася з розпукою округ себе. Не з’явиться яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?.. Хотіла його до своєї хати затягнути якнайборше. Вже вечір зближався, мороз тиснув, а він уже гасне... вже деревіє...
Нічого не побачила. Вокруги тишина, тут ліс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока... о господи, рятуй!
— Вуйку... татку...— заблагала з неописаною щирістю в голосі,— здійміться. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравці подам. Лише трошечки... трошечки здійміться... здійміться, татку!
Вона старалася піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.
Знов оглянулася вона.
Великі її чорні очі впилися далеко в сільську дорогу і благали розпучливо: "Спішіть на поміч, люди! — нещасний гине, приходіть рятувати. Приходіть, бійтеся бога!" Лише одробина ще якої іншої сили — і вона затягне його в хату. Вона взяла би ззаду за плечі під рамена, а хто-небудь інший за ноги, і затаскали би в хату. Лише одробина! Він відживе... заговорить, і все буде добре... "Спішіть, приходіть, люди добрі!.." І знов оглянулася, і знов: хорого волікти по землі, що вже й так зі світом прощався,— годі! Гріх! Доволі горя, що чужинцем гинув на дорозі, мов звірюка...
Нараз заворушилось щось недалеко її хати біле на снігу. Заворушилося, відтак збільшилося і метнулося прямісько до неї. Розпростерло рученята, мов у польоті, гнало якраз проти неї.
— Мамцю... мамцю!.. Я за вами!
Вона зойкнула,— її дитина, мов той ангел, так злетіла. А потім із наглого переляку аж задеревіла... Дитина в сорочинці і лиш хустку закинуло на голову. Вона ж в неї одинока...
— Біжи назад у хату і загорнись! — скричала.
Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опинилося біля неї...
З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелі уложила.
* * *
Три дні пізніше йшла зранку горстка людей з сусіднього села далекою пустою толокою на ярмарок.
— Та й так...— сказав один чоловік, коли зблизився вже до готаря, недалеко хати Магдалени.— У Магдалени був знов похорон.
— Що ви кажете, бадіко? Похорон? — кликнула одна жінка.— Дитину поховала?
— Ні, тепер не дитину.
— А хіба ж чоловіка?
— Чоловіка.
— Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?
— Та де вже чоловіка! Вона чужого спрятала. Ви не чули?
— Та де вже чула? Що чула?.. Що там, бадіко?
— Е! — аж заспівав чоловік і засунув шапку набік.— То бануйте, якби були чули, то були б забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї неабиякі. Так красно поховала бідного... та такі поминки справила — що ей де! Нічого не жалувала.
— Та якого чужого?.. Що за чужого?.. Кажіть, бадіко, таже я, дивіть, нічого не чула.
— Ну, коли не чула, то й ваша шкода,— була спокійна відповідь.— Вибігла вона з хати, аби, кажуть, поглянути, чи собака, що заодно вила коло хати, держала голову вділ чи вгору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так, як би не хотіла, аби газдиня бачила, що вона заповідає її хаті похорон. Відтак подалася вона іще в село, аби внести світла й солі в хату, бо акурат вийшло й світло, й сіль, та й надибала таки недалеко своєї хати на дорозі якогось чужого розболілого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відході. Та й забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його, кажуть, як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, а він до неї — ані слова. Лиш стогнав та й стогнав. А відтак як попав третьої ночі в сон... від опівночі, кажуть, то вже й не пробудився більше. Переїхав на тамтий світ.
— Ей боже!..
— Та й так.
— І не сказав, як називається?
— Ні.
— Ані звідки йшов?
— Ні.
— Ані куди йшов?
— Нічого не казав. Як навпомацки вмер. І сліду одного словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!
Жінка аж заспівала з зачудування. Відтак зітхнула і перехрестилася.
— Аж страшно мати такого чоловіка в хаті! — додала зляканим голосом.— Най господь бог боронить. Я умерла б зі страху. Хто знає, що се за один був? Що в нього на душі було? По людях різне ходить, і добре й лихе. Ні,— додала вона живо,— я була би таки і в хату не брала. Де ж уже так — чужого з дороги! Раз, що з дороги!..
— Ну,— відповів чоловік,— а вона, дивіть, узяла та й справила йому похорон, та й справила йому поминки... та й на службу за чужу душу дала, та й попа сама заплатила. Яка бідна — а заплатила. Останній коцик, кажуть, до жида віднесла і панотцеві за похорон заплатила! Кажуть, тепер по тім похороні в її хаті, мов в улію, порожньо стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було — пішло за умерцем...
— Боже!
Мовчанка.
* * *
Коли вечором вертали, зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.
— Люди добрі! — сказала.— Хоч ви незнайомі, а не минайте, не помолившися, Магдалениної хати. Ідіть вступіть до неї та й заговоріть отченашем за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полуднє сьогодні перенеслася...
Люди поставали, ніби скаменілі.
— Що ви кажете, жінко?
— Сьогодні в полудне. Ще оноді... таки зараз по похороні кинуло її в гарячку, а відтак мучило, мучило, аж бог святий не змилувався над нею.
Люди забідкалися, а одна жінка аж руки заломила.
— Най бог боронить! Се вже останнє в неї було. Якби ви були виділи, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! Ви би...— оповідачка перервала і сплакала.— Як кров червона, такий був у неї жаль. Дуріла — головою до стіни била, кричала. Чоловікові не то що, а волосся дубом на голові ставало. А її чоловік поволікся мовчки до стайні і досі там лежить. Адже тепер уже всьому кінець...
Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квапливо дальше.
Ярмаркові заніміли.
Ішли вони, не промовляючи ні одним словом одне до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відібрало. Одно по другім міряло хату і малі, світлом переповнені віконця боязко цікавим оком і пішли далі.