І враз її схопили, в кайдани закували й повели у той куток, де побудовані навмисне тюрми-одиночки. Народ, хто ближче був, помалу та потиху одсунувсь з ляку, а далі навтьоки. Лиш тільки там, де вже було безпечно, враз язики нестримне замололи:
— За душу за єдину? От дурна! От божевільна! Ха-ха-ха!
І смішна новина в той вечір облетіла Рим і допізна веселила гулящий люд по всіх домах, по банях, крамницях, го-лярнях.
Упала ніч на вічний город. В мороці втопли майдани, палати, вулиці й тюрми, один лиш сяяв цілу ніч царський палац — там буяв бенкет цісарський.
Та тільки невідомо: чи знав же цісар у ясних палатах про смішну новину? І чи була вона йому ясна?..
У темній ямі-одиночці томилася невільниця нова. Молилася вона, не проклинала.
— О рідний люде! О питимий краю! Коли ж, коли засяє й тобі сей світ ясний? Коли для тебе той, хто любить душу і її одну пильнує, а не тіло з усіма його цяцьками, — не викличе лиш глум, не буде для усіх смішною новиною?!
Повитий у пітьму, величний Рим мовчав і спав...