Діти затамували подих, перезирнулися.
— Бачиш? — запитав Вася, смикаючи Сеню за руку.
— Бачу, — ледве чутно відповів той.
— А ти не вірив! Біжимо…
Всі троє зірвалися з місця і побігли до дуба, де горів вогник чарівної квітки. Але раптом квіточка зрушила з місця і попливла в повітрі.
— Що це? — злякано зупинилася Юлька.
— Так воно й мусить бути, — заспокоїв Вася. — Ти ж чула, як бабуся говорила? Квіточка показує, де закопані скарби… Я знаю заклинання! Слухайте… Вона зараз прилетить до мене…
— Ну? — здивувався Сеня. Від його сумнівів не залишилося й сліду.
— Правду кажу, — запевнив Вася. Він став у позу, простягнув руку до вогника, який кружляв над кущами шипшини, і замогильним голосом промовив:
Квітко, стій і не лети!
Все навколо освіти
Під землею і водою…
Зупинися наді мною…
Рожевий вогник безшумно пролетів над головами дітей і став описувати кола вгорі. Юля сплеснула в долоні,
— Дивись! Заклинання допомогло!..
Вогняна квіточка опустилася нижче. Вася подав коробочку Юльці.
— Тримай відкритою. Тихо!..
Ось вогник уже зовсім близько. Чути легеньке дзижчання, ніби від великої мухи. Вася націлився і схопив квіточку обома долонями. В наступну мить вогник попав до коробочки, яку Юлька блискавично закрила,
Друзі радісно перезирнулись. Квіточка, чарівна квіточка в їх руках! Тепер вони можуть здобути незліченні скарби!..
— От якби вона помагала вчити уроки, — мрійно прошепотів Сеня,
— Диви, чого захотів, чмихнула Юлька. — Ну давай, Васю, випускай та підемо за нею…
— Зараз! — радісно відповів Вася.
Та раптом недалеко від них зашелестіли кущі, почувся гавкіт собаки. Блиснув промінь ліхтарика і освітив розгублених дітей.
— А! Ось де вони! — пролунав торжествуючий голос баби Оришки, і її товста смішна постать з’явилася з-за кущів. — Від мого Героя ніхто не сховається!..
Герой нюхнув ноги трьом мандрівникам і, запитливо дивлячись на бабу, зупинився, теліпаючи хвостом.
— Що ви тут робите? — гримнула баба. — Чого в лісі шляєтесь? Діду! Ану подивися на цих гостей! Не пройшло ще й двох днів, а вони мені і вже всі печінки перевернули.
З-за широкої спини баби виступив дід Левко. Його кругле обличчя в рамці білої бороди і вусів, і на превеликий подив, посміхалось, очі під стріхами брів іронічно примружувались.
— Ну, здрастуйте, горобці! — весело промовив він.
Вася і Сеня повисли на його міцних руках, і поцілували в бороду.
— Що, шибеники, подорожувати вночі зібралися? — насмішкувато запитав дід.
Діти були захоплені зненацька і не могли знайти відповіді. Але Вася встиг заховати коробочку за пазуху.
— Мовчите? — грізно підняла голос баба Оришка. — Я з вами завтра поговорю! Діду! Веди їх! О, і Юлька з ними! Ну й бісова дівчинка! Без неї нічого не обійдеться… І де ти тільки така вилупилася?..
Полонені пішли вперед, простуючи до сторожки через залиту місячним промінням галявину. Звичайно, неприємно, що завтра доведеться вислуховувати нотації баби Оришки. Але серця дітей буяли радістю. Вони здобули чарівну квіточку. А заради неї можна було стерпіти все що завгодно!
ШУКАЧІ СКАРБІВ
Баба Оришка дотримала слова. Вона другого дня старанно "жувала" дітей кілька годин підряд. Чого вона тільки не говорила! І совісті в них нема, і бабу вони не жаліють і ніколи вона від них не сподівалася таких вчинків! Сеня клював носом під акомпанемент бабиних слів і ледве-ледве не заснув, але Вася вчасно штовхнув його під бік.
— Посміхайся, — засичав він. — А то розсердиться!..
Сеня кисло посміхнувся, зробив уважний вираз на обличчі. Нарешті бабі, мабуть, самій надокучило говорити і вона, буркочучи під ніс, пішла з хати.
Два дні баба Оришка не зводила очей з Васі і Сені. Юлька теж не показувалась біля сторожки. Баба злорадно говорила, що батько дав їй прочухана за нічні мандрівки і тримає під замком.
Вася просив діда взяти їх в ліс, але дід був зайнятий і тільки відбував обіцянками. Коля не виходив з своєї комори і не пускав хлопців до себе.
А вони терпляче чекали, коли можна буде обійти пильність баби Оришки, щоб вирватися вночі за скарбами. Коробочку з квіткою ще досі не відкривали, бо сховали її за ворітьми. Вася почав непокоїтися.
— Треба щось робити, — сказав він Сені.
На третій день вранці, хлопці, ласкаво посміхаючись, почали увиватися біля баби.
— Що, шибеники? — розпливлася баба в посмішці. — Щось хочете просити? Знаю я вас! Ну, чого вам треба?..
— Ми збігаємо до річки, бабо, — чемно попросив Вася. — Тільки на півгодини!
— Ну добре, — згодилася баба. — На півгодини дозволяю… Якщо не прийдете — я з Героєм на дні моря вас найду!..
Хлопці, мов горобці, вилетіли надвір і помчали до воріт. Герой, який мирно дрімав біля будки, злякано схопився на лапи. Вася на бігу злісно вдарив його ногою. Він страшно не злюбив Героя з того часу, як той знайшов їх уночі в папороті.
Собака заверещав, шмигнув у будку.
— Так тобі й треба, зрадник! — крикнув Вася, і вони кинулися через горби, аж пісок закурів.
Біля тину, що обгороджував подвір’я Юльчиних батьків, хлопці зупинилися.
— Ти мене тут зачекай, — сказав Вася. — Я миттю. Тільки домовлюсь про все як слід!..
Перестрибнувши через лісу, Вася підкрався до вікна. Він знав, що батько і мати Юльки на роботі. Дід плів корзини з лози біля клуні, а собака, — здоровий, капловухий, чорний, як ворона, — дрімав під сливою у холодочку, і його можна було не боятися.
Вася заглянув у вікно. Юлька сиділа на канапі і з заклопотаним виглядом закутувала великого рябого кота в якісь ганчірки. Він виривався, жалібно нявчав, протестуючи проти насильства. Але Юлька не звертала на те уваги.
Вася постукав у шибку. Юлька злякано підвела голову, випустила кота, який, настовбурчивши хвіст, метнувся під піч.
Дівчина кинулася до вікна, відчинила його.
— Ну що? — радісно зашепотіла вона.
— Сьогодні вночі, коли всі поснуть, — оглядаючись, сказав Вася, — об одинадцятій годині ми будемо чекати тебе біля трьох сосен… Зумієш?
— За скарбами? — Очі Юльки загорілися вогниками хвилювання.
— Ну да, — підтвердив Вася.
— Зумію, Васю! — кирпатий ніс Юльки аж почервонів від радості.
— Не підведеш?
— Ні! Краще вмру! Чесне піонерське!
— Гляди ж!