— Подивися, гроза надходить! Змокнемо…
Справді, з заходу на небо напливала синьо-чорна хмара. Повіяло прохолодою, десь загриміло. По річці побігли дрібненькі брижі, ніжно зашелестіла яскраво-зелена травка на лузі. Низько над водою блискавично пролетіли білосніжні мартини, пронизливо скрикуючи.
Вася знизав плечима, сердито поглянув на Сеню.
— А ти що — боїшся дощу? Не глиняні, не розкиснемо!
Але тут втрутилася Юлька. Вона примирливо взяла Васю за руку.
— Знаєш що? Покажеш іншим разом, як ловить руками, а тепер справді треба назад! Батько чекає мене, він у нас строгий. Я ж пішла, щоб примкнути човна.
— Ну, добре, — неохоче згодився Вася, натягаючи знову сорочку.
Тепер в носі посідали Вася і Сеня, а Юлька вмостилася на кормі. Човен глибоко занурився у воду.
— Тільки не ворушіться, — наказала Юлька, відгрібаючи від берега. Човен повільно рушив, похитуючись на хвилях. Грім загуркотів ближче. Сонце сховалось за хмари. Несподівано налетів сильний порив вітру. Навкруги потемніло. Човен завертівся посеред течії. Сеня, схопившись тремтячими руками за борти човна, розгублено оглядався навколо. Над головою сліпуче спалахнула блискавиця. Оглушливо гримнуло, ніби хтось в небі розідрав навпіл велетенську ковдру. Сеня злякано закричав і відсахнувся.
— Не ворушись! Не ворушись, бо перекинемось! — продзвенів серед шуму грози голосок Юльки.
Та було пізно. Через борт від різкого поштовху линула вода, човен перекинувся, і всі троє шубовснули в річку. Сеня відразу ж ковтнув води і, ляпаючи руками, шалено заверещав.
— Ой, рятуйте! Тону!
— Цить, опудало! — визвірився Вася, підхоплюючи його під живіт. — Юлька, держи човен!
Човен, який перевернувся догори дном, не тонув. Юлька, тримаючись руками за корму, спрямувала його носом до хлопців.
— Хапайся руками за човен, — крикнув Вася. — Глевтяк ти, а не хлопець! В Києві живеш, а не вмієш плавати!
Сеня, не відповідаючи на образу, схопився за борт. Вася і Юлька штовхали човен до берега. Скоро всі троє вибралися на глейок — кручу з липкої глини. Човен знесло метрів за триста від того місця, де хлопці взяли його. З чорної хмари линув густий дощ. Все навколо закрилося туманною завісою.
— Човен потім відженемо назад! — крикнула Юлька. — Біжіть додому!..
— І ти з нами! — відповів Вася. — Батько все одно буде тебе лаяти! Висушимось, а потім підеш!..
— І то правда! — весело гукнула Юлька.
Перевернувши човен прямо на глейку, мокрі до нитки діти чкурнули через калюжі і кущі лози до лісової сторожки.
ЛЕГЕНДА ПРО КВІТКУ
Гроза швидко закінчилась. Чорна хмара поволі зникала за лісом на сході. На небі заграла райдуга, переливаючись чудесними барвами. Обмиті дощем дерева і трава ніби помолоділи, принишклі квіти знову весело підняли до сонця свої різнобарвні голівки…
Баба Оришка, яка вже півгодини лаяла дітей, посадила їх перед собою біля сосни, розвісивши поряд на мотузці мокру одежу. Діти винувато мовчали.
— Це все ти! — не вгамовувалась баба. — Наче тебе хто на шило посадив! І чого тобі вдома не сидиться? Ви що ж, хотіли втопитися чи лихої години дістати?.. Ось підожди, Васю, розкажу про все батьку, він тобі дасть прочуханки…
Вася про себе усміхнувся. Батько його ніколи пальцем не торкнув.
— А ти де взялася? — крикнула баба на Юльку. — Де тебе не посій, там ти і вродиш! Тільки й знаєш з хлопцями битися та шибки трощити! Все село на тебе скаржиться!
Але, нарешті, баба Оришка видихалася. Вона вже не лаялась, а мирно розповідала, як хороше буває, коли діти слухняні, та що трапляється, коли діти не слухаються, і ще багато такого, що було не дуже цікавим.
Спочатку всі троє, щоб не сердити баби, уважно слухали її нотації, шанобливо дивлячись на зморшкувате обличчя. Але скоро їм це надокучило. Юлька позіхнула. Вася почав рахувати сучки на сосні, щоб визначити, скільки їй років, як вони робили в школі, а Сеня зацікавився мурашками, що метушливо бігали навколо великого здохлого жука…
— Ба-а! — нарешті жалібно протягнув Вася.
— Що тобі? — сердито запитала баба, піднімаючи окуляри над бровами.
— Розкажіть краще казку або бувальщину…
— Ти що ж — і слухати мене не хочеш? — образилась баба Оришка.
— Та ні! Ми слухаємо! — виправдувався Вася, — Але ви так цікаво розповідаєте… Я пам’ятаю… Ще тоді, як я маленький був…
— Гм, — задоволено пробурмотіла баба. — Бач, шибеник, як під’їхав… А ти справді пам’ятаєш?
— Чесне піонерське!
— Ну, тоді розповім…
Діти зацікавлено насторожилися.
— Що ж вам розповісти — страшне чи смішне?..
— Страшне! — хором відповіли всі троє.
— Хай буде страшне!..
Баба відкрила рот з двома пеньками замість зубів, зморщила ніс і смачно чхнула. Потім встала, подивилась на сонце і знову чхнула. Діти засміялися.
— Будьте здорові, бабусю!..
— Спасибі! Як не подивлюсь на сонце, то й не чхну як слід, — відповіла вона. — Ну, так слухайте… Жив на світі в одному селі молодий козак Петро. І дуже він любив дівчину — дочку хазяїна, у якого батракував. Дівчина теж любила його. Вони хотіли одружитися, але батько дівчини і слухати не бажав, щоб віддати її за бідного Петра. "Як будеш мати мішок червінців, тоді оддам дочку за тебе", сказав він. А де бідному хлопцеві взяти таке багатство?..
— А я знаю! — вигукнув Сеня, перебиваючи бабу. — Я читав!..
— Що ти читав? — розізлився Вася.
— У Гоголя є таке оповідання — "Ніч на Івана Купала"…
— Правильно — діло було на Івана Купала. Не знаю, як там у Гоголя, а чула я таке, коли була ще дівкою… — відповіла баба. — Ну, так, може, й не розповідати, раз ви такі розумні?
— Ні, ні, бабусю! — злякався Вася. — Далі, далі! Хай він не слухає, якщо читав! А ти мовчи, — стусонув він Сеню.
Баба, не підводячи голови від свого в’язання, розміреним голосом розповіла таємничу і страшну історію про те, як чорт в образі людини спокусив козака Петра іти в ніч на Івана Купала по чарівну квіточку папороті, яка допомагає знаходити під землею небачені скарби. Вася і Юлька, і навіть Сеня, що вже читав цю легенду, з одкритими від хвилювання ротами слухали, як пішов Петро в дику долину до відьми, як він зірвав чудодійну квіточку, як знайшов скарби і загинув, так і не скориставшись чортячим золотом…