Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш...
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.
1906
"ПРИЙДИ, ПРИЙДИ... НУДЬГУЮ ПО ТОБІ…"
Прийди, прийди... Нудьгую по тобі,
Нема кінця моїй журбі...
І так журба моя невтішна,
А ніч така ясна і ніжна,
Як ти.
Як ти?
О ні, бо ти ніжніша без кінця,
Ніж вся ласкава ніч оця,
І ніч ясна мене не втіше,
І ти її в сто крат миліше —
То ж ти!
1906
"РАЙДУГА З НЕБА ЗЛЕТІЛА…"
Райдуга з неба злетіла,
Райдуга впала на землю,
Барвами вкрила долину,
Плава і в’ється над нею,
Ніжно її обіймає,
Ясно всміхається сонцю,
Крила йому простягає...
Райдуга з неба упала,
Райдуга впала на землю...
Щастя, о райдужне щастя!
Ти ще не падало з неба,
Ти тільки в снах прилітало,
Щоб осліпили істоту,
Щоб осліпити і зникнуть...
Щастя, чи й ти коли-небудь
Спустишся з неба на землю,
Крилами, бідну, обіймеш,
Руки простягнеш людині?!
1906
КАЗКА НОЧІ
Ти заснула, мила? Встань!
Ніч навколо — срібне море!
Мила, вийди, виплинь в море...
Ти заснула, мила? Встань!
Вдень ходив я по землі,
А ходжу по дну морському...
Що це?! Сон?! По дну морському!
Вдень ходив я по землі.
Що за диво?! Десь на дні...
Як то може? В’ється річка!..
Під водою в’ється річка!..
Що за диво десь на дні.
Білі яблуні цвітуть...
Їхня пахощ — хвилі моря...
Десь на дні ясного моря
Білі яблуні цвітуть!
Будь русалкою в цю ніч!
Сядь, схились і слухай пісню.
Я зложу шалену пісню...
Будь русалкою в сю ніч!
Чуєш — кличуть солов’ї
З хати — в казку, з ліжка — в море...
Мила, вийди, виплинь в море,-
Чуєш? Кличуть солов’ї!
1906
"ХОДІМ ВІДСІЛЬ, ДЕ РАДОЩІВ НЕМАЄ…"
Ходім відсіль, де радощів немає,
Де все конає в щемках зла...
Ходім туди, де хвилями гуляє
Зелено-срібна ковила.
Ходім туди, де явори високі
Над воду гнуться з берегів,
Де комишам сичать осоки
Серед заквітчаних лугів.
Ходім туди, де пишний дуб з вербою
Не розлучаються й на мить...
Де ясен з ніжною журбою
Стрункій березі щось шумить.
Ходім туди, де роси, як перлинки,
Для хмар легких збира туман,
Де в’ються й стеляться барвінки
І обгортають рути стан.
Ходім туди, де співи соловйові
Літають в сяєві ночей,
Де в’януть трави смарагдові,
З квіток не зводячи очей.
Ходім туди, де ніч ясна і ніжна
Назустріч вечору іде,
Де вся земля, як рай, розкішна
Пахтить, кохає і цвіте.
Ходім відсіль, біжім з ції пустелі,
Тут тільки камені одні,
А там луги, поля веселі,
Ясні озера і гаї!
1905
"ГЛЯНЬ МІЙ МИЛИЙ, СКІЛЬКИ ВРОДИ…"
Глянь мій милий, скільки вроди,
Скільки сонця навкруги!
Глянь, як сяють срібні води,
Як хвилюються луги!..
"Я сліпий... тебе ось... бачу..."
Ось послухай: десь за гаєм
Соловей заплакав враз...
Побіжім, його спитаєм,
Чи любив він більше нас?!
"Я глухий... тебе ось... чую..."
1905
"ХАЙ ЩЕБЕЧУТЬ ПОЦІЛУНКИ…"
Хай щебечуть поцілунки,
Як пташки в весняний час...
Не лякайсь, моя кохана,-
Не почують нас.
Не дізнатись їм ніколи,
Чом зимою пишно так
Розцвітає мак рожевий
В тебе на щоках.
Хай дивуються і кажуть:
"Мов... дзвінки гудуть в степах...
Мабуть, хтось з дороги збився
І блука в снігах".
1905
"СРІБНІ АКОРДИ, ЩО З СЕРЦЯ ЗНЯЛИСЬ…"
Срібні акорди, що з серця знялись,
Як я в поспів’я їх втілю?!
Райдужні мрії, що з ними злились,
Як їх зловити зумію?!.
Ніжнії квіти, що в серці пахтять,-
Як їх відтіль позриваю?
Жемчуги сліз, що на квітах тремтять,
Як їх тобі позбираю?!
Втілить чуття мої в згуки, в слова
Світ увесь навіть не в волі...
Як же душа моя їх проспіва,
Частка душі світової?!
1906
"ЦІЛИЙ ДЕНЬ ТИ НУДИЛАСЬ В КІМНАТІ СВОЇЙ…"
Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй...
Цілий день і країна нудилась:
З чорних хмар розливалися струмні по ній,
З чорних вій моїх сльози котились.
А ти вийшла,— і сталося чудо якесь:
Вся земля затремтіла, засяла,
Солов’ї засміялись-заплакали десь,
І душа моя арфою стала.
1904
НА КОНЦЕРТІ
Нудьга, журба і сум в роялі,
Ридають згуки жалібні,
Немов шукають когось в залі,
Немов кричать: "Нема її!"
...Ось чайка вибухла стрілою
І стала витись в вишині,
І стала плакать над водою:
"Киги! киги! нема її…"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Два фавни вибігли з узлісся...
Один другому щось сказав,
І знову з сміхом подалися,
І сміх їх лісом залунав.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Щось плаче ніби... чуєш?.. хто се?
То, певно, жінка... так і є!
Щось сталось з нею? як голосе,
Як, бідна, в груди себе б’є...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Схопився вихор по дорозі
І полохливо втік у яр,
Заколихались трави, лози,
І нагло вдарив грім із хмар.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Гроза пройшла, і сліз безкрає
На листях, травах, на квітках,
Ласкаво, ясно сонце сяє
І відбивається в сльозах.
1905
"СТАЛО ЗНОВ ТЕМНІШЕ... ХМАРИ ПОЗВИСАЛИ…"
Стало знов темніше... хмари позвисали,
Вилетіли сови, вибігли шакали,
І ревуть, і виють, і шукають тіла...
Полилися сльози, кров зачервоніла...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В хмарах світлі зорі, в тюрмах вільні духом...
Ой нависла стума над народним рухом.
Вибігли шакали, вилетіли сови...
Скрізь гарячі трупи, скрізь потоки крові...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І, здається, ночі і кінця не буде...
Але стійте міцно і боріться, люде...
Розганяйте стуму, сміло рвіть кайдани,
Бо рожевий ранок незабаром встане,
Засміється сонце в небі золотому,
І його проміння не спинить нікому!