— І ви зважилися виписати нас — непорядних... — знову озвався Булига-Компанієць.
Тищенко подивився на друга докірливо, та нараз відчув себе змалілим, якби він опинився, справді, в компанії дуже значної персони. Панас Дряпун, що сидів поруч із лже-Особою аж ніби підтягнувся, сірі очі сталево поблискували; попри зовнішню інтелігентність він чимось нагадував добре вишколену вівчарку. "Це ж треба так вжитися в роль, — подумав Тищенко про Булигу-Компанійця. — Начебто нічого такого й не сказав, але ж погляд, вираз обличчя... Він нас усіх поглинає своєю аурою. Либонь, щось подібне відбувалося і з керівником Центру перевтілення, бо він відказав м’яко:
— Так, мабуть, не можна казати. Мова не про порядність, а про компетентність. Незважаючи на високі людські якості наших зверхників, у цім ділі їм усе ж бракує компетентності.
Щоб змінити розмову, Іван Іванович підвівся і, підійшовши до письмового столу, дістав із шухляди товстелезну теку. Сказав, звертаючись до Тищенка:
— Це біографія людини, з якою вашому підопічному доведеться не просто ознайомитись, а вплестися в неї. Тут фотокартки, листи, газетні статті, записи розмов, кіноматеріали. Вся прижиттєва діяльність.
— А може бути діяльність ще й не прижиттєва? — не без іронії в голосі поцікавився Тищенко.
Іван Іванович чи не вперше, відтоді, як вони сіли за стіл, посміхнувся.
— Якщо людина була значна, то наслідки її діяльности впливають на долі поколінь. Якщо ж людина справді велика, то навіть після смерти вона може змінити хід людської історії. Прикладів цьому скільки завгодно.
Лукаві вогники в зелених Тищенкових очах погасли, на обличчі з’явився вираз, схожий на каяття. Він узяв теку і, поклавши на коліна, розв’язав на ній шнурочки. Зверху лежала метрика — документ із водяними знаками, як на старих банкнотах, під сподом — свідоцтво про смерть. Тищенко, в свідомості якого містився дубль пам’яти Особи, "пам’ятав" покійного. Це був функціонер середньої ланки, на кітелі якого красувалися майже всі тогочасні нагороди.
— Я пригадую цього чоловіка, — сказав він. І підвівши очі на лже-Особу, додав: — Ти йому колись на бенкеті вручив орден.
— Можливо, — відказав Булига-Компанієць. — Орденів ми не шкодували. Зрештою, як і куль. — І до Івана Івановича: — А як вам бачиться реконструкція "Порядку"?
— Та ніяк. Ми тому й звернулися до вас.
Обличчя лже-Особи хоч і не виказувало почуттів, але Тищенко вгадав на ньому внутрішній усміх Хоми. Плоттю, м’язами Компанійця керувала сутність Булиги.
— Не уявляєте... Але ж із того світу витягли нас, а не патріарха Варфоломея Другого.
— Ну, в загальних рисах...
— Іване Івановичу, — лже-Особа вперше звернувся до керівника Центру перевтілення на ім’я та по-батькові, — ви, безперечно, визначна людина. І зроблене вами змінить хід історії людства. Адже матеріальний світ відтепер розгерметизовано. От тільки мета, в ім’я якої це зроблено, викликає сумнів. — На мить на оливковому обличчі Булиги-Компанійця майнула тінь непевності. — Чи й справді поміж живих не знайшлося людини?..
— Не виявилося, — сказав учений.
— А якщо не знайшлося такого, хто б не побоявся великої крові, то це свідчить про те, що у вас зовсім інше суспільство. Ну, люди, які підхопили б наш вогненний прапор, завжди знайдуться, але ж їх буде не стільки, як тоді, коли ми починали. Мене називають Антихристом. Це велика неточність. Антихрист — не окрема істота, а багато істот, котрі народилися в близькому часовому відрізку. Так сталося, що в немовлят, яких привели на світ різні матусі, в різних місцях світу, втілилися саме такі сутності, як у мене. Якщо образно, це був дощ з однакових душ, який випав у матеріальний світ. Потім, коли діти виросли, змужніли, зажили життєвого досвіду, вони побачили, що світ недосконалий, і кинулися його виправляти... Порівняйте концепцію нашої асоціації з тогочасними суспільними течіями у всіх країнах. Та вони принципово не відрізняються ні кінцевою метою, ні засобами її досягнення. Ми перемогли тоді ще й тому, що доти у світі не було примусової ламки суспільного ладу і люди не знали, що за цим стоїть.
В булькатих очах Івана Івановича з’явився подив і водночас збентеженість. Спостерігши це, Тищенко подумав з острахом про Хому: "Завжди він зі своїми розумуваннями! Так, чого доброго, посіє в свідомості керівника Центру сумнів".
Тим часом господар сказав:
— Ваші міркування про колективну сутність Антихриста мене, як ученого, зацікавили. До речі, в слові "Антихрист" я не вбачаю нічого поганого. І в Христа, і в його, хе-хе, опонента все тримається на страхові. У першого — на страхові перед Богом, у другого — перед конкретною людиною; у першого — на страхові за долю душі, у другого — за долю плоті. Але не це важливе. Річ у тім, що після розгерметизації матеріального світу такі поняття, як Христос і Антихрист, можливо, зникнуть. Адже таємне стане явним.
— Не зникнуть, — сказав Булига-Компанієць. — Доки існує вибір яким шляхом іти до щастя, не зникнуть. Один філософ, якого замордували в мій час, сказав: "Зло з найвищої точку зору є неправильно обраний шлях до добра". Він, по суті, реабілітував нас перед нащадками. А ми його вбили...
Тищенко, поплескавши рукою по течці, запитав:
— А чому саме сутність оцього ви хочете повернути?
— У нас його родич, — відказав Іван Іванович. — Серед фотокарток є одна, де цей чоловік тримає на руках хлопчика. Хлоп’я виросло, стало бандитом-рецидивістом. Але дядечка свого пам’ятає. До речі, дублікат "Справи" відтепер — у нього в камері.
— Він знає, до чого його готують? — поцікавився Булига-Компанієць.
— Звичайно.
В сусідній кімнаті дзеленькнув телефон, і господар, вибачившись, вийшов. Довго не повертався; крізь прочинені двері ледь-ледь долинали його слова, смисл яких годі було розібрати. Нарешті, огрядна фігура керівника Центру заступила вхід. На обличчі його було знати сум’яття, ні — розгубленість.
— Забираймося звідси. Негайно! — сказав він. — Заколот.
— Що, опозиція захопила владу? — поцікавився Булига-Компанієць.
— Опозиції тут не існує, — відказав учений. — Владу захопила одна з двох груп чільних людей "Порядку". Але про це іншим разом. А тепер вимітаймося, хлопці! — Слово "хлопці" прозвучало дещо штучно.