Я поставив свої пляшки просто на підлогу, кивнувшії Євгенові, щоб він робив те саме, метнувся на кухню, бо ж знав у цій квартирі все, як у себе вдома, взяв там табуретку, приніс її до столу, легко відтрутив плечем Токового разом із його стільцем і поставив свою табуретку між Токовим і Алею.
— Записано,— намагаючись перевести все в жарт, вигукнув Токовий.— Митько підбиває клинці...
Я всідався на табуретці довго й грунтовно.
— Зараз принесе табуретку Євген, вам доведеться сунутися ще далі, товаришу Токовий,— нарешті вмостившись, пообіцяв я своєму сусідові.
Василенко, який сидів навпроти, розкотисто сміявся з наших переміщень, ще більше сміявся він, коли я втулив між собою й Токовим також і Євгена, потім налив нам по чарці, чокнувся з нами й з Алею, продекламував, підморгуючи до нас обох:
— "А юноша торопится меж тем мир изумить и спину гнет прилежно..."
Поет пив горілку на другому кінці столу і шарудів перед носом у директора заводу якимись довгими смужками газетного паперу, задрукованого чомусь лише з одного боку.
— Спробуйте підійти до Шляхтича,— наставляв він здалеку свої кущуваті брови на Льоню,— адже він абсолютно некомунікабельний чоловік.
— Що? — загукала Аля.— Який?
— Некомунікабельний,— повторив поет, насолоджуючись словом, яке йому принесло на язик, звичайно ж, не молоко заводської корови і яке, коли б розкласти його на складові частини, не стало б менше безглуздим, ніж ціляком. Бо справді: "не"... "комуна"... "кабель"...— спробуй поєднати!
— Я підійшов до нього якось,— вів далі поет, не зважаючи на гамір і на те, що його не слухали,— підійшов, кажу: "Дозвольте прикурити". А він мені: "Я некурящий". Я кажу: "Я теж некурящий. Пробачте". Так і побалакали. Однак довго збирав матеріал. Не смикаючи за язик, намагався проникнути не тільки в суть справи, а навіть у душі цих хлопців. І написав. Нарис зветься трохи традиційно: "Розвідники майбутнього". Але такі вже вимоги. Це — велика газета, вона має свій стиль.
— А я не вірю газетам,— зненацька ляпнув Євген.— Сьогодні пишуть одне, завтра — зовсім протилежне...
— Газети часто помагають,— нагадав мій батько.
— Помагають? — в Євгеновім голосі виразно вчулася плаксивість, йому-то вже напевне ніхто й ніщо не могло допомогти. Я штовхнув товариша під бік.
— Не заважай людям!
— Велика газета,— повторив поет,— але довго дуже проходив нарис. Сьогодні прислали гранки. Ну, що мені ці гранки? Нащо вони тепер, коли вже все позаду? Я телеграфував у редакцію, що знімаю нарис. Життя випередило мене. Це сумно і радісно водночас.
— Державний підхід,— сказав директор,— у всьому потрібен державний підхід.
Я схилився до Євгена.
— Хто про Токового перший — я чи ти?
Євген непомітно для мене вихилив кілька чарок горілки, і йому всі моря тепер були вже й не по коліна, а по кісточки.
— Що! — закричав він через увесь стіл до директора.— Державний підхід? А Токовий?
Василенко з того боку столу сміявся очима до нас, молодих, Токовий ворухнувся спершу лякливо, потім у межах показності.
— Я завжди був речником держави,— поважно відкашлявся він.— А що виявляв стриманість, то, до вашого відома, адміністратор повинен бути обережний. Ощадливо обережний. Про вчинки ж судять по наслідках. Важливий остаточний наслідок. Це і є — державний підхід.
Директор, не заглиблюючись у суть слів Токового, ствердно хитав головою. Євген бродив по кісточки в своєму морі й відмахнувся від Токового, як від явища, Василенко сміявся самими очима; не бажаючи псувати собі настрій зайвими суперечками за цим столом, поет здивовано роззявив рот, видно, дивуючись нахабству Токового, але цим, власне, й обмежився. Тільки мій батько, я помітив це, весь поблід і напружився, насилу стримуючись, щоб не кинутися в атаку на Токового, та ще мені свербів язик одбрити цього спеціаліста по стрибанню з балкона, хоч водночас я розумів, що саме сьогодні мені надається прекрасна нагода помовчати, маючи в кишені ключі коли й не вічності, то принаймні до дня завтрашнього. Що мені Токовий? Але Шляхтич... Невже він так захоплений своїм щастям, що все простить Токовому?
— Льоню,— сказав я болісно тихо,— Льоню, ні, хіба ти йому не даси сьогодні?.
Льоня сміявся очима, як і Василенко.
— А ти, Алю? — спитав я.— Невже й на тебе напало?
— Ну, все ж гаразд скінчилося,— сказала вона.— Може, завдяки...
Завдяки чому? Я глянув на неї зневажливо.
— Ти дівчина не для сидіння. Тобі треба стояти й красуватися. Тоді ти й на язик гостріша,— сказав я і перекривив її: — "Завдяки..."
Отже, виходить, що все повертається на добро лише завдяки тупості й ганебній посередності Токового? Не Шляхтич, а Токовий спричинився до нашої першої перемоги над металом сьогодні в цеху? Залізна логіка. Вічність, перевернута догори ногами. Мільйон токових проти мільйона Шляхтичів, а двадцять мільйонів робітників мають тільки спостерігати, як глядачі на футболі, і ревти бездумно на честь того, хто переможе? А коли переможе випадком Токовий? І хіба перемога — все? Перемогти ще не означає— перевищити.
— А що, товаришу Токовий,— звернувся я до заступника начальника нашого цеху,— що, як ми всі попросимо дядю Васю, щоб він узяв вас обережненько, виніс на балкон і пустив униз прямовисно і безпощадно? Як ви на це прореагуєте?
Запахло скандалом, але Гриша Фрусін приніс каву, тому запахло все ж таки кавою.
— Ніде більше не вип'єте такої,— гордовито заявив Гриша,— хай Токовий переконається, що я вмію хоч каву варити, якщо він не вірив у мої металургійні здібності.
— Перевіримо, перевіримо й запишемо,— прокричав бадьоро Токовий, вдячний Фрусіну за порятунок, але й про мене він не забув, бо, відсьорбнувши з чашечки, підморгнув мені: — На помилках вчимося, Митю, на помилках. Ти думаєш, я хотів вам зла? Лякав потрошку для перевірки. Бо якщо людина не вміє лякатися, то її не зіб'єш зі свого. Я перевіряв, чи твердо ви стоїте...
— Я теж пробував тебе полякати,— відплатив я тим самим.
— Хто пускає силу проти розуму,— сказав, ні до кого не звертаючись, Василенко,— рано чи пізно виявиться осмішнений.
— З погляду вічності,— докинув я.
— Може, й з погляду вічності.
— Та пийте каву,— загукав Гриша, приносячи ще одну порцію,— поки гаряча!