Чи він біг через усю країну для того, щоб ускочити в рабство?
Тетяна шепотіла щось про те, що вона його тепер нікому не віддасть, нікому не покаже, сховає, бо в нього син, бо тепер він належить тільки їй, немає нарешті того клятого Назарька, від якого все лихо, тепер все буде гаразд, тепер...
— А фашисти? — спитав Василь.— Що ти таке кажеш, Тетяно, а фашисти?
Вони з'явилися в місті, прикотили й на Глиняну гірку. Два мотоциклісти на сірих мотоциклах, у сірих мундирах, у сірих касках, з сірими обличчями прошмигнули по Глиняній гірці в лякливому— чи, може, заклопотаному поквапі й покотили далі, так наче не мали наміру залишатися в цьому місті, але залишилися, отаборилися, зайняли завод, зайняли будинки міськради, пошти, технікуму, шкіл, Палацу культури; мотоциклісти поїхали по всіх вулицях, а на парканах, на телеграфних стовпах, на афішних тумбах зачорніли великі заголовки наказів і оголошень, що всі кінчалися погрозами: "Розстріл. Розстріл. Розстріл". Розстріл за зберігання зброї, за невиконання розпоряджень, за простий непослух окупантові, за недотримання правил маскування, за поранених червоноармійців, за розповсюдження листівок і більшовицької літератури, за ходіння по вулицях після комендантської години. Розстріл, розстріл, розстріл...
Сховатися в такому маленькому місті від ворога ще було можна, але не від своїх. За тиждень до будиночка Шляхтичів прийшов чоловік у напівнімецькій уніформі, з пов'язкою на рукаві, з німецькою гвинтівкою за спиною. Це був Калмик.
— Не ховай і не кажи нічого,— наставив він долоні на Тетяну, яка вже хотіла запустити в нього своїм "не чула й не знаю".— Все знаю, від мене ніщо не сховається, а моєму другові Васі й ховатися не треба. Де він? Показуй.
Шляхтич вийшов до нього, глянув йому на пов'язку, там стояло: "Поліція".
— Ти,— сказав Шляхтич, невідомо що маючи на увазі: чи той світанок, коли їх забирали звідси, чи оту пов'язку на рукаві в Калмика.
— Не думай, Васю,— квапливо заговорив Калмик,— я тоді про тебе нічого... Назарькові хотів помститися. Він же й тебе топтав... А тебе взяли, бо знали, що ви — заодно... Тільки проти Назарька зуб мав... А вийшло...
— А це? — спитав Шляхтич, показуючи на пов'язку.
— Це — раз плюнути,— не зрозумів його Калмик,— політично... Хочеш — тебе теж порекомендую... Тебе візьмуть... Ти ж — борець проти большевизму... політично...
— Назарько був борець. Нема його. А я що!
— Ти теж.
— А ти ж не борець, а гвинтаря тобі, бач, дали..,
— Заслуги деякі маю.
— Але ж у мене заслуги більші?
— В тебе більші,— легко згодився Калмик. Він, видно, боявся Шляхтича, боявся, що той піде до німців і розповість про те світання, про стрибок із балкона.
— А раз у мене заслуги більші, то як же я можу нарівні з тобою служити? — хмикнув Шляхтич.— Мені давай вище!
Він ще зло жартував, ще не знав, як має повестися, але Калмик все сприймав на віру, надто багато років провів він із цим чоловіком, щоб сумніватися в щирості його слів, він вчепився в оте Шляхтичеве "вище", йому кортіло якось загладити свою провину перед колишнім товаришем.
— Треба наших людей в гестапо,— сказав Калмик таємниче.— Питають і шукають. Можу порекомендувати. Гестапо — це все. Катастрофа!
— А що ти думаєш! — Шляхтич потер долоні.— Може, то мені якраз і підійшло б!
— Я поговорю.
— Поговори, поговори...
Тетяна дивилася на чоловіка вже й не з жахом — з проклятьбою.
— Ти що це задумав? — напосілася вона на нього, коли Калмика випровадили.
— Моє діло.
Він знову почувався самотнім, самотнім перед цілим світом; повернутися додому — до Тетяни, на Глиняну гірку — ще не означало, виявляється, повернутися до тих людей, поза середовищем яких він поставив себе своїми колишніми безглуздими вчинками; він і далі залишався несправжнім чоловіком, шлях до справжності лежав через невідомість, ніхто не міг ні підказати, ні допомогти, по той бік фронту на нього чекав невблаганний Закон, тут був ще невблаганніший Ворог, але слово вже було сказане: Калмик наштовхнув Шляхтича на якусь думку, тепер мав здійснювати ту думку самотою, в безнадійній таємничості.
Він пішов служити в гестапо.
Спершу рядовим охоронником. Ждав нагоди. Ждав уперто й терпляче.
Нагода вийшла в постаті досить дебелого чоловіка, інтелігентного, судячи з зовнішності й з манер; він, очевидячки, знав Шляхтича ще до війни (бо й хто б не знав Васі Шляхтича в місті?), а Шляхтич його зустрічав уперше. Чоловік той вибрав такий день і таку годину, коли Шляхтич стояв на варті коло гестапо; він підійшов збоку, став трохи оддаля і пошепки промовив:
— Пане охоронцю! Пане Шляхтич!
— Ну, чого тобі?
Тоді чоловік підбіг ближче й зашепотів про те, що він розкрив групу "большевиків", які виготовляють листівки. Хотіли затягти і його, але він не дався. Так тільки, для видимості. Щоб увійти в довір'я. І оце негайно прийшов сповістити. Може, пан Шляхтич пропустить його до німецького начальника.
— Адресу знаєш? — спитав суворо Шляхтич.
— Все знаю. Листівку навіть приніс показати.
— Гаразд. Коли вони там збираються?
— Щосереди о шостій.
— Жди нас коло будинку за чверть години перед шостою. Будемо.
— Не забудьте ж, пане Шляхтич!
— Ти не пробазікайся! — промовив Шляхтич і показав чоловікові не гвинтівку, а свого кулака.
Він сам пробився до унтерштурмбанфюрера Грюнбека (невисокий сорокалітній чоловічок з черепом на кашкеті й ромбом з літерами СД на лівому рукаві, колись незначний податковий чиновник в Касселі, тепер — повелитель і кат цього міста), сказав, що йому вдалося вистежити одного розповсюдника листівок, попросив дозволу схопити зрадника. Грюнбек запрагнув бути учасником цієї акції, йому хотілося побачити живого більшовика в той час, коли той займається злочинною своєю діяльністю проти великої армії фюрера, він обставив операцію з великою пишнотою — заблоковано було цілий квартал, зроблено таємні засідки, поставлено в стан тривоги весь гарнізон; сам Грюнбек разом з кількома своїми співробітниками й Шляхтичем вже за півгодини до призначеного часу прогулювалися переодягнені по тротуару в домовленім місці; як тільки з'явився зрадник, який справді був зрадником свого народу, Шляхтич коротко кинув: "Оце він". Грюнбек моргнув йому, дозволяючи брати того птаха, Шляхтич швидко пішов назустріч чоловікові, трохи спантеличеному передчасною появою гестапівців, вправним рухом дістав у нього листівку з тої самої кишені, з якої діставав йому чоловік у час свого доносу, спитав: "Ця?" — одержав відповідь: "Так"; тоді махнув листівкою в напрямку Грюнбека, вихопив пістолет і вистрелив зрадникові межи очі.