Олександр носив рипливий ремінний картуз, пошитий із клинців, спортивні френчі, целулоїдні комірці, галстуки з крапинками, лискучі жовті краги, а Оля хизувалася капелюшками, хутряними горжетками, лакованими черевиками. Вони недовго й побули в нашому місті, бо Олександра як фахівця з зарубіжним досвідом призначено було головою якоїсь комісії, і він виїхав у відрядження тепер уже по своїй країні, але за звичкою взяв із собою й дружину, так ніби передчував, що більше не повернеться до цього міста.
Справді, не повернувся. Між ним і батьком не зайшло ніяких суперечностей, ніхто нікому не сказав лихого слова, просто вийшло так, що один лишився майстром на все життя, а другого те саме життя зробило головою всіляких комісій. От і все.
Вони раз зустрілися, але знову ж я не був свідком із причин суто природних: ще не з'явився на той час на світ. Це було в час війни, на Уралі, евакуйований наш завод мали пустити на новому місці, але вчасно не пустили, приїхала урядова комісія, щоб встановити причини загайки, бо війна не ждала. Головою комісії був Олександр Миколайович. Він спеціально не розшукував батька, бо чи й знав, що той там; батько теж не рвався зустрічатися, але хтось там згадав, хтось сказав, Олександр Миколайович звелів, щоб його звели з майстром Чередою; він був у наших удома, пив чай, згадував з моїми рідними минуле, трохи розчулилися, але тільки трохи, бо війна не надавалася до розчулень, окрім того, Олександр Миколайович дав зрозуміти, що він тепер живе в сфері високих інтересів і високих почуттів, що має честь зустрічатися з самим товаришем Сталіним, виконує його особисті доручення, користується довір'ям, перебуває в милості. Говорилося це обережно, натяками, з досить виразним здриганням у голосі, з чого Матвій Сергійович зробив висновок, що Олександр Миколайович хоч і перебуває в милостях, але побоюється, щоб їх не втратити, тому хотілося йому якось натякнути своєму колишньому товаришеві, що на випадок чого завжди матиме він підтримку, бо його теж не забули, металурги пам'ятають усіх своїх. Олександр Миколайович навіть розчулився від таких натяків і запевнень, обіцяв, що листуватиметься, не забуде, але поїхав — і забув, бо мав повну голову державних клопотів.
Тепер ось тут, але не цікавиться батьком, хоч уже настають ті роки, коли треба й питати про кожного свого товариша давніх літ і питати так: чи живий ще? Звісно, міг би втрутитися в задавнену гру між двома впертими чоловіками і я, підійти ось хоч і зараз, поки ще не починалися збори, сказати Олександру Миколайовичу:
— Тут живе друг вашої молодості Матвій Череда, але не хоче з вами зустрічатись.
І все. Крапка. Хай подумає. Хай розшифрує.
А власне, чому не хоче зустрічатися? Хто сказав? Звідки я знаю? Може, то я хотів би перенести свій спосіб думання й оцінки явищ на їхні взаємини, які будувалися колись геть не так, як будуються нині? Може, в мені сидить провінційний комплекс нижчості? Може, я живу в світі малих вимірів, а Олександр Миколайович керувався законами великих чисел, значних дій, важливих завдань, мені ще не доступних? Он — Зірка Героя Соціалістичної Праці. Найвище державне золото, яке даром не дається нікому. А до Зірки — орден Леніна. В батька теж є орден Леніна. Не за вислугу років, як чомусь іноді дають цей найвищий орден, а за війну, за виконання оборонних завдань особливої ваги. Видно, й Олександр Миколайович виконував завдання ще важливіші. Принаймні я хотів би втішити себе хоч цим, я намагався бути об'єктивним до голови комісії, щосили намагався, але поруч з головою сидів директор заводу, "державний підхід", як ми його звали, бо він при кожній нагоді посилається на "державний підхід", і моя пам'ять, яку тепер годі було відірвати від пам'яті батькової, так вони міцно переплелися між собою,— спільна пам'ять Черед настійно підсовувала мені спогад, який стосувався знову ж таки голови комісії і директора.
Знову війна. Урал. Люта зима сорок першого. Вони ставили завод просто під ялинами, в снігу, ще не виведено стін цехів, а техніка вже монтувалася, вже закінчували встановлення блюмінга... Але не вкладалися в строки. І тоді — урядова комісія. І очолює її нинішній голова. Набагато молодший, а суворий так само, як і сьогодні. І теж дві групи людей: комісія з Москви і заводські. Тільки нинішній директор там був головним інженером, другою особою на заводі, а фактично першою, бо саме він привіз з України устаткування евакуйованого заводу.
Головний інженер у нагольному пальтечку і в товстому сукняному картузі з великим козирком — "картуз перших п'ятирічок", тепер у таких ходять чомусь лише грузини.
— Нема ротора,— показує на головний електродвигун блюмінга директор ще не пущеного заводу,— не можемо пустити блюмінг, поки не прибуде ротор. Залізниця ріже нас без ножа. Не можуть знайти ротор. Кажуть: нема.
— Ти евакуював завод з України? — повертається голова комісії до головного інженера.
— Так, я.
— Відправив ротор?
— Відправив.
— А не брешеш?
Головний інженер ображено мовчить.
— Де ж ротор! — кричить голова комісії.— Куди ти його запроторив?
— Не знаю. Десь їде... Я ж не відповідаю за роботу залізниці...
— Який же ти головний інженер, коли не знаєш, де ротор!— зі злістю говорить голова комісії і одним ривком, вхопивши за козирок картуза, натягує його головному інженерові на обличчя.— 3 закритими очима повинен знати! За платформою мав бігти з України аж сюди!
Члени комісії сміються, заводські похмуро мовчать. І тоді з-під картуза головний інженер вибурмочує шестизначне число:
— Сто вісімнадцять чотириста шістдесят сім.
— Що за цифір? — грізно питає голова комісії.
— Номер платформи, на яку я вантажив ротор,— так само з-під картуза відповідає головний інженер.
— І що, пам'ятаєш номер?
— Випадково запам'ятав. Ще подумав: такий вантаж, а раптом щось...
— Ач який вундеркінд! Перевіримо! Всі залізниці перетрусимо. І якщо збрехав...
А потім, коли вже комісія пішла,— схвильовані обличчя заводських працівників, обурені голоси:
— Ти не повинен цього так облишити!
— Скаржитись!
— Примусити його вибачитись!
— До самого Сталіна дійди!
— До всього треба мати державний підхід,— зітхає головний інженер.