"Бережись!" — гукнув на своїх.
"Бережись!" — загуло кругом, і невеличкий, але добрий відділ виріс як з-під землі. Кріси в руках.
Гордієнко до своїх поскочив. За часок січові чуприндарі чвірками наступали.
Земля під ними дудоніла.
Розгукана юрба подалась і принишкла.
Побачила силу. Хоч невелику, але зорганізовану. Це найкращий лік на її хандру...
Сила.
Мручкова сотня і Гордієнкові запорожці відділами гетьманський намет околили.
Надійшов Горленко: "А це що?"
"Нічого, не тривожтеся, будь ласка. Це от так собі..."
"На своїх людей бити хочете?" "Покищо ні. А як треба, то й битимем." "Не розумію вас."
"Нема що багато розуміти, — гукнув до нього Гордієнко. — Якийсь московський відділ надтягає."
"Московський відділ, сюди? А то ж як?" "За вами йде, щоб передати цареві", — кинув йому Мручко. Горленко не допитувався більше. Повернувсь і до своїх почвалав. За хвилину і горленківці невеличким чотирокутником як мур стояли і Герцикові і Орликові козаки також. Табор прочуняв, протер очі — і до оборони зірвався. "По наших трупах візьмуть!" "Хай лиш спробують, дамо їм бобу!" "Коли битися, так явно, а як гинути, то славно." Хтось затягнув: "Шаблі наші поржавіли."
Хтось підхопив, від нього сусід переняв. Відділ відділові передав, одна частина другій, аж по цілому майдані, по всіх полях між Бендерами й Варницею понеслася пісня: Шаблі наші поржавіли, Мушкети без курків, Та ще серце козацькеє Не боїться турків. "Ні турків, ні москалів, ні самого чорта. Поборемось!" — доповідали. "Поборемось!" — лунало між Бендерами й Варницею, аж від далеких, лісами й виноградами позеленених горбів відбивалося.
А загадковий відділ усе ближче підсувався.
Москалі, шведи і турецька ескорта.
Як минали козацький табір, москалям очі засвітилися.
"Жалує вовк, що барана не з'їв."
"Гарні ягоди, так кислі. Що?"
Москалі вдавали , що не чують .
"Позадирали голови, як попова кобила."
"Почерез гріб плюють."
"Цареві люди, так і горді, як воша на оксамиті." "Підняли морди, й кочергою носа не дістанеш." "Приходіть лиш до нас, побачите, пригнем."
Старшини насилу вдержали козаків, щоб не робили бешкету, бо москалів турки супроводжали.
Відділ попри козацький табор до шведського пройшов.
Там його з усіх сторін шведські батальйони обступили, не вважаючи на турецьку ескорту. Тут шведська королівська бандера, тут і влада його, на цім позиченім шматку землі.
45.
Москалі і турки осталися під королівською вартою, Маєрфельда і Цедергельма до королівського намету попрохали.
Короля ще не було. Він, почувши, що наближається якийсь відділ, поскакав з кількома трабантами назустріч. Розминувся й або загнався далеко в степ, або по своїй звичці шукає якоїсь пригоди. Важко йому спокійно висидіти на місці. Неможливо.
Маєрфельда й Цедергельма повітав старий Гультман.
"Ох-то ж втішиться їх милість король, як побачить ваших милостей панів моїх і добродіїв."
"Гадаєте?"
"Не лиш гадаю, але й знаю. Його милість король не раз згадували пана генерала і вас, пана секретарю."
"Згадували?"
"Згадували і грозили, що якби вам волос з голови злетів, то не дарують цареві. Сердився Carolus Rex, як то цар смів королівського посла задержати в неволі."
"Цар гадає собі, що йому все вільно, бо він побідник."
"Не побідник, але негідник", — доповів Гультман і побіг принести щось, щоб погостити таких несподіваних гостей.
Маєрфельд і Цедергельм розглядалися по пишному шатрі, дарунку сераскіра. Польове ліжко, синє покривало, срібна умивальня, високі чоботи біля ліжка, старий королівський плащ розкинений на лавці.
Все, як і перше, бувало. Нічого не змінилося в королівськім життю, хоч загалом змінилося багато. І Гультман той самий. Вірний і жвавий. Світу поза улюбленим королем не бачить .
Маєрфельд і Цедергельм почули себе, як блудні сини, що до батьківської хати після довгої мандрівки вернулись. Забували, що пережили в неволі і що перебули, проходячи степ. Перекуска, яку їм Гультман подав, смакувала їм куди краще від царських харчів.
Там або недоїдають, або переїдаються, аж — до пальця в горло. А подають так негарно, що коли б не голод, то нічого не їв би. Загалом, хоч як цар хоче в Росії насадити Європу, її ще Азією чути. І то тим, що найгіршого Азія має.
Гультман обслуговував їх, а вони розказували йому про ексцеленцію Піпера, про графа Реншільда і про інших визначних шведів у московськім полоні. Як то з ними цар поводився химерно і круто, як буцім гладить по голові, а на ділі щіткою по серці скребе. Дехто пристроївся якось. Дітей московських панів учать. Тим не найгірше. Але це люди, що скрізь уміють пристроїтися. Зате ексцеленції Піперові нелегко. Цар буцім дуже його шанує, а в душі ненавидить свого супротивника, який гарячого сала налив йому за шкуру.
Балакали, аж задудніла земля.
Маєрфельд і Цедергельм схопилися й відслонили занавіску, — глянули.
До намету мчав чорний кінь, як хмара. На нім сидів худорлявий їздець, з обсмаленим, аж чорним обличчям, у синім каптані, защіпнутім під саму бороду. З очей іскри летіли.
"Король! Його милість король!" — скрикнули обидва і скочили назустріч.
Припали до стремен.
Король відсунув їх легко, зіскочив з сідла, коня трабантові віддав, Маєрфельда взяв під одну руку, Цедергельма під другу і попровадив у намет.
Хвилину дивився на них.
"Нічого... Eine kleine Emotion25, правда?.. Сідайте... Ви вже їли? Так перекусіть ще зо мною... Прошу... Ми тут, як бачите, не голодуємо, і загалом тримаємося добре... Дуже помиляється цар, гадаючи, що він нас не лиш побив, але і прибив. Не дочекає він того. Ми йому ще заграємо. Гоп! Петре, гоп!"
Король був у знаменитім настрою. В кращім, як під Полтавою. Це був той Карло, що вірив у свою щасливу звізду і тою вірою запалював других, це був той молодий чоловік, що зачаровував усякого, з ким тільки зустрінувся. Це був — Carolus Rex, — якого ім'я вимовляли шведи, знімаючи шапки, якого дивне обличчя можна було бачити і на порцелянових файках моряків, і на хусточках дівочих, і тарілках поважних шведських газдинь. Це був король, якого ненавиділи вороги й боготворили його піддані.
"А як нога вашої королівської милости?" — спитав генерал Маєрфельд, завваживши, що король усе ще на ліву ногу шкутильгає.