"Правда", — притакнув Войнаровський і казав себе вести туди, де лежав покійник.
Недалеко йшли. Кроків не більше дві сотні, на відшибі, на мураві, лежало щось, мале, не людина, а кукла, кукла, якою гралася доля і, награвшися, відкинула геть.
Дві воскові свічі, застромлені в землю, горіли по обох боках мерця. Вітер хитав їх полум'ями. Королівський сміхун, Люксембург, ходив від одної до другої, Збирав віск, що скапував, як сльози, і наліплював назад на свічки. Робив це так спокійно, наче йому іншого діла й не було. Гурток людей сидів оподалік і гомонів. Табор заспокоювався. Співи стихли. Іноді тільки кінь заіржав, або дівочий сміх, мов крик чайки, гострим лезом протинав тишину ночі.
Войнаровський глянув на мерця і голову спустив. Привик бачити Рачка всміхненим, хитро-лукавим, дотепним, іноді навіть злобним, але такої поваги, як тепер, на його "кривавім обличчі" ніколи ще не бачив. Мимохіть насувалося питання, чи не вдає він, не зірветься з-поміж тих свіч і не ткне людям дулі під ніс: "А дзуськи вам! Хотіли б, щоб я вмер, а я, бач, усіх вас переживу".
Але минала хвилина за хвилиною, і Рачок лежав, як виліплений з воску, все з тим самим виразом болю, який мають, звичайно, мерці, що від кинджала погибли. Якісь дві жінки перешіптувалися.
"Не знати, чи й воно до неба піде?"
"А чому б то ні?"
"Мале, до чоловіка неподібне".
"Тілом мале, а душа в ньому така, як і в других".
"Може".
Люксембург обтирав свічці ніс. Ледве досягав до гнота рукою. Маленькими пальчиками, як кліщами, відривав перетлілий шнурок, кривився і пальці обтирав до мурави.
Підпитий запорожець приступив до мерця і потягнув його за ногу.
"Рачку, неборачку, не вдавай, вставай!"
Люксембург таким оком подивився на його, що він замовк, буцім води в рот набрав.
Войнаровський зніяковів. Хвилину стояв ніби засоромлений, а тоді пригнув коліно і почав шептати молитву. Клякли й інші. Тільки Люксембург ходив від свічки до свічки, як маятник бездушний.
Жінки зітхали. "Може, й родину мав і ніхто не знатиме, де й коли згинув".
"Мало таких, що погибли безслідно. Хто з нас відає, де його смерть чекає. Такі
часи".
"Боже!"
Біля Войнаровського хтось кляк. Озирнувся — Ганна. Підождав, заки скінчила молитву. Поміг їй встати і мовчали хвилину.
"Дядько знає?" — спитав він.
"Ще ні", — відповіла.
"Треба сказати".
"Треба, та не знаю, як. Скучатиме за Рачком, привик до його жартів. Ще нині за обідом смішив покійний дядька".
"Недобре воно, що якраз тепер бракне гетьманові блазня".
Люксембург підійшов до Войнаровського.
"Блазнів ніколи не бракне, — озвався по-латинськи, — їх аж забагато на світі".
"Ти по-нашому вмієш?"
"Мало. З очей ваших читаю. Це краще, бо заки правда з ока до уст дійде, в брехню переміниться. Вам покійника не жаль, жаль блазня, який гетьмана смішив і вас при нім. Ви в ньому не бачили людини".
"Хто тобі це казав?"
"Ваші очі. Вони кажуть, що всі ми для вас і тільки для вас, а без вас, ми от що, — і сплюнув. — Ви й Христа загарбали для себе, а полишили чорта; пеклом полошите їх, буцім воно т а м гірше, ніж т у т. Куди!"
Войнаровський не перечив. Привик до того, щоб не противитися блазням. Вони й юродиві на те й живуть на світі, щоб людям правду говорити, бо чоловік все ж таки хоче хоч іноді почути правду. Цікаво. Люксембург бігав від свічки до свічки і ніби сам з собою балакав: "Рачок блазень, Рачок сміхун гетьманський, Рачок "перекривлена морда". А Рачок — це була душа, це був розум більший від не одного з вас, тільки не такий підлий. Віри дотримав, і не зраджував нікого. Зате й лежить, як на окопі собака, а Галаган і Ніс, як умруть, то їм з гармат та самопалів лущити будуть, а дзвони горлатимуть на цілий світ: "воли, корови, луги й діброви, пан-Галаган, пан-Галаган, бам-бам-бам". А Рачкові хіба польові дзвінки задзвонять, і трава за ним росою заплаче: "Прощай, Рачку-неборачку, замовк твій сміх і не почути нам жартів твоїх"... Цілий світ один гріх, один великий гріх".
"Що він таке балака?" — звернулася Ганна до Войнаровського.
"Жаль з нього говорить".
"Але що?"
"Правду. На жаль, Анночко, правду. Нарікаємо на світ і на долю, на кривду й неправду, а самі правду зневажаємо і топчемо ногами. Треба світ перевернути догори дном, щоб добре було".
Почув її теплу руку в своїй долоні: "Ходім, Андрію, страшно мені. Він дивився так, буцім ми йому кривду зробили".
"Ціле його життя це була одна велика кривда, Анно".
"Я його кривдити не хотіла, я не хочу кривдити нікого". "В тім то й біда, що навіть не хотячи робимо кривду". Скинула червону шовкову хустку з голови. "Накрий йому очі, Андрію!" Войнаровський накрив червоною китайкою голову вмерлого. Мручко грудками землі прикрив її по рогах, щоб вітер не здер. Люксембург далі ходив від свічки до свічки, як бездушний маятник. Ніч імлою, як серпанком, світ накривала. "Мені страшно, Андрію, ходім!"
27.
Кругом гетьманських возів здвоєна варта стояла. Мручко своїх людей поставив, бо він вже не вірив нікому.
Вартові навіть Войнаровського зупинили, і клич не поміг. Що лише впевнившися в тожсамості осіб — пропустили.
Гетьманський віз стояв посередині, там, де візник, двоє чурів куняло.
"Гетьман спить?" — шепотом спитав Войнаровський.
"Так, навіть не будились", — прошепотіли.
"Може, й ти підеш спати, Ганно?"
"Щоб не заснути, правда? Ні, краще посиджу тут. Ніч така гарна. Вітерець з-над моря повіває".
Скинув контуш і розстелив на мураві.
"Зазелениться", — сказала.
"Нехай! Пощо мені його? Нам тепер у жалобі ходити".
Посідали. Польові коники цвіркотіли в траві, десь далеко перепели били: "піть-пі-літь!"
Зорі відривалися від небесного склепіння і в безвісті летіли.
"Скільки зір!" — шептала Ганна, — "скільки зір!"
"Не більше, як у нас".
"У нас..." — і задумалася.
"У нас..." — і не докінчив.
Мовчанням говорили.
"Боже!" — скрикнула нараз і перехристилася.
"Що таке?"
"Нічого, впала зоря"...
"На яку ти собі щось загадала?"
Тулилася до нього. Гладив долонею її дрібну руку. "Дитино моя. Зорі — це світи. У них свій закон, а в нас свій, між ними й нами нічого спільного немає. Не турбуйся!"
Чув, як билося її серце, ніби пташка в жмені.