— Ні, ні,— Семен до нього,— не турбуйтесь, я сам, я й проведу його вбрід,— і вліз у воду.
Данило тільки знизав плечима.
"Вбрід?.. човна?.. Здурів... чудак цей Семен",— та й знов латає, знай собі, латає.
Коли це: тррах!
...Данила веслом по голові ззаду. Розмахнувшись, Семен та в друге, втретє... і, хитаючись та спотикаючись, як п'яний, поцупив човна до берега.
Марфа сиділа латала чоловікові штани і ждала своїх. І вечеря приготовлена, і пляшка стоїть. Дістала-таки пляшку, у кривої Горпини взяла вперед за ту рибу, що чоловік упіймає. Шиє та поправляє каганця (бач, яке, і лампи своєї не було). Коли це чує, щось у дворі вештається, рипнуло на перелазі. Здивувалась, чого це так рано вернулись хлопці,— а вони ж бо-то, хто більше в такий час.
Прибрала шитво, взяла на руки дитину, що була прокинулась, і вийшла.
А на дворі вже давно поночі і дощ...
— Хто?
— Та це я, Семен...
— А Данило ж де?.
— Та ось... там... защіпає хвіртку...
— Ну що, піймали?
Семен підійшов і тягне в хату:
— Ходім. Він зараз увійде... Х-ху ти, яка шлягоза (хоч шлягози ніякої).
— І таке... воліли вже поналиватись, мелеш катзна-що. Даниле!..
Та Семен потяг у хату.
— Не стій на дощі з дитиною, увійде...
Положила Марфа дитину на піл і, по правді, може, й рада, що чоловік забарився на дворі,— мабуть, сіть розвішує під повіткою. Притис її Семен...
Притис... а ззаду схопив зі стола ніж та в спину, і крикнути не встигла.
Коли вже хрипіла на долівці, допитував, де гроші, а потім сокирою в груди раз і вдруге,— розрубав, щоб не ожила та не виказала, і поліз шарить на полу під подушками.
Дитину, щоб не кричала, вдарив обухом по голівці... розколов...
Дідусь схвильовано запалив люльку, сірник на мить освітив вицвілі невеселі очі і грубі мозолі рук, обпалив пальці, і погас. Дідусь затягся і глибоко та важко зітхнув:
— Дурень...
Знайшов двадцять карбованців. І тільки, а більше, скільки не шарив, ні шага... Взяв Данилового кожуха. На дворі вже з-під повітки витяг плуга, перетаскав через тин і зник.
Цілу ніч вив на сусідньому подвір'ї собака...
І цілу ніч стюжив дощ.
Жили Данило з Семеном удвох поряд, на вигоні. Отак двір одного, отак другого,— насупроти пустеля — розвалена і занедбана Степанова садиба,— того Степана, що, може, чули, зник десь безвісти. Кажуть, на шахтах ніби, чи що, а хто каже, спився та й помер у Ростові. Садибу продав був Дяченкові за безцінок. Удівцем він був і бездітним.
Там ранком знайшли плуг і добру Данилову сокиру, вкриту ніби червоною іржею. Ото на тім місці цілу ніч вив собака.
Людей зібралось на ранок мало не весь закуток.
Сполошились люде. Баби зчинили вереск. Мужики тільки брови хмурять, закипіло на серці.
Прийшов і Семен.
Шукали Данила, всюди вилазили і в колодязь дивились, кішкою мацали — нема. Семен теж з усіма ходе, та хита головою, та приказує:
— Отак суки-н син наробив... Та хоч би ж за що... Хм... ну й люде...
В хаті Семен розплакався:
— Дядечку мій, дядечку... Марфууша-а... Попав би я його в руки, отого, хто це наробив,— і трах кулаком об стіл.
Голова наш, Микола Федорович, давно вже замітив кров у Семена на штанях, закипіла і не видно на чорному, а замітив. Шепотів оддалік з дядьками. А коли Семен хватив через край, якось так воно вийшло з нього:
— Три душі,— мовляв,— три душі, і все за 20 карбованців... Ех-х...
Переморгнулись люде, взяли і зв'язали Семена. Послали за міліцією.
Били, правда... було, добре били. Та й як таки, ти думаєш — сусід, годиш йому, а воно... золото.
Гарний був хлопець Семен і гарного батька, чесного. Чи воно так і всюди ведеться, що батько в шані, а діти до Сибіру доходять.
Тягався за Бойчихою, там така баба, пройда... і все туди... Всі жили вимотала.
Закрутивсь.
— Данила третього дня знайшли пастухи під тією копицею. Воно й не пастухи, а собаки, знайшли, обгризли...— Дідусь помовчав.— Дитину жалко, патєшне ж таке було, розумне... Ех-хо-хо-о... З в'язниці, кажуть, утік, а тепер з бандою водиться... Обіцяв спалить всіх за те, що били. Народ... Не дадуть віку дожити... На подвір'ї тепер сичі кавчать , наче малі діти. Тьху.
Люлька погасла. Склав весла і почав біля неї ворожити; розпалював, смоктав щосили, спльовував і мовчав. За темінню мені не видко його лиця, не видко вицвілих очей, лише над люлькою кінчик носа та штамок ветхого обвислого вуса, як рудої, зализаної днями осоки. Вода шелестить скляним шелестом, плюскає об борти і теж тягне про своє.
(Журнал Всесвіт", 1927, № 34)