— Паскудна, брат, скверна, я тобі скажу, історія. Сам побачиш...— Дідусь запалив стару щербату дідівську люльку, подививсь вицвілими очима кудись поверх моєї голови, плюнув на руки і взявся за весла: — Нум...
Мій обов'язок стернувати. Виїхали з куширів на чистий брідок. Ззаду лишилась черідка тичок та сизий гнучкий оситняг, та ще — крилата розбіжна смуга упирається двома кінцями в стіни осоки.
Дивлюсь на кострубату бороду, на волохаті брови, на сірий лоб, вкритий борознами, і думаю, власне, не думаю, а хочу розгадати,— що він, цей останній із могікан, з тої решти покоління, яке завтра мусить вимерти,— що він думає. Дідусь міцно затягнувсь і, не виймаючи люльки, випустив дим у ніс.
— Такі-то, сину, люде... Семен гарний був його приятель. Ще з його, з Семеновим батьком, змалку без штанців по сагах лазили, лопуцьки їли, гороб'ят драли. В'юни ловили... зав'яжем холоші в штанях, розчепірим — і ну волочить,тобто — волок у нас.Дуже любили рибачить. І він, Семен цей, у батька вдався — рибалка природний.
Було: "Візьміть мене, дядю, з собою по рибу"... це він до Данила, ще як малим. Слухняний був і тихий, ріс хоч і в злиднях, та під доглядом людським (батька його рано не стало, убило в чагарнику,— гарний був чолов'яга, хай царствує).
І обрав Данило, і вивчив, і допомагав.
Виріс — хазяїном став...
Лівий берег тихо плив мимо, і замаячила на ньому сіра купка торішньої недогнилої осоки. Хтось, мабуть, накосив та забув давно, чи забере колись. Тінь перебігла по лиці, кивнув головою:
— Оце й копиця та...
Копиця, що й натякнула саме на цю "історію", як ще пливли сюди, плеската від дощів, зализана вітрами і так нагло використана людьми для їх диких цілей, на мить зупинилась, повернулась на місці і враз канула за поворотом.
Повагом, так, ніби обдумуючи, як досвідчений шахма-тист кожен хід, розставляє дідусь слова, розгортає з відтінком жалю і болю пережите і останній сильний відбиток своєї пам'яті: монотонно, з частими інтервалами, під тупий ритмічний стук уключин, що ніби пульс часу в оцих очеретяних хащах і спокійних просторах, що за ними, флегматичний і розмірено постійний, під тихе скляне булькотіння води.
— Оцей самий Семен і Данило рибачили разом. Друзі — водою не розлить, дарма що то старий, а то молодий. Буває ж... І любив Данила Семен, як свого батька. Данилові п'ятдесят літ, Семенові двадцять, а кріпкий Данило— вола наче підняв би; і жінка в нього молода та ладна, третя, мабуть; ну да: перша вмерла, друга... так, третя. Чепурна та гожа.
Може, що й було — Семен молодий і вона молода... Всякого говорять люде, може, що й було, не знаю. Тільки й Данило любив Семена, як сина, здавна, змалку ще, бо ж він-таки й племінником трохи доводився по матері.
Жив Данило погано, дуже погано; що піймає, ото тільки й його ( а що в цих сагах путнього піймаєш? Перевелась риба, перевелась — жаби самі). Була й земля, та неудобна, пісок, неродюча. Халупа, шкапа, клуня поганенька — ото й всього. Плуг, правда, добрий був, хазяйський,— тільки й багатства. І всієї радості — що жівка молода, щира,— що гарна, то гарна. А то ж зли-идні-і...
А цю весну як прикрутило, так мусив Данило коня продать. Вивіз він коня на ярмарок якраз на Прокіп'я і забув. Як не дурно віддав.
Ось приходе Семен:
— Дядю, позичте мені тридцять рублів, за тиждень віддам, хрест і бог; ще й вам колись уважу...
— Що це тобі так приспічило, синку, хіба за шию капа?
— Капає... позичте...
Треба було Данилові грошей, аж кричить, треба, а позичив, другому б ні, а Семенові позичив. Така думка — свій же, та й віддасть скоро, хіба ж як... Позичив.
Не знаю, нащо вже йому так треба було грошей тому Семенові,— ні жінки ж, ні дитини. Потім ех-х... узнали нащо... А в Данила ж пак і донечка була маленька, два роки, втішна така. Було, прийдеш до них (а воно вже говорить тоді почало), схопиться, біжить назустріч:
— Діду, діду, дідця, дідця...— і показує якусь нову череп'яну іграшку. На матір каже: "Марфо, дай води",— велить ніби (отож чує, як батько), а потім лащиться, цілує, називає її "мамуся", "мамуня, ти моя донечка",— лащиться і видумує всяко. Розумне було.
Втішався Данило дочкою.
А час іде. Ось уже й середина літа.
Як позичив Семен гроші, з того дня став обходить чомусь двір. Не зайде, а зайде — не посиде, все кудись спішить, — то се йому, то те, то ніколи. Скверно, мабуть, дуже скверно Семенові діла; який нелюдяний став, криється все. А й причини були, та не знали люде.
Данило дивувавсь, та поки що за гроші не напосідав, а гнівався, що цурається. Хоч грошей треба було, збиравсь печі робить та підлатать господарство,— то дах, то тин, ну куди не кинь — треба. Збирав гроші. Натякнув, правда, якось і Семенові, але й тільки,
А Семен, видать, занепокоївсь.
Одного вечора — хмарний був такий вечір і вітряний, з багряною смугою над обрієм,— зібрались Данило з Семеном по рибу. Забрали волокушу, ятері теж дома були (давно ловив Данило, а в лузі кидать боявся), забрали й їх. І не хотілося Данилові йти, та Семенові так уже за-байдужилось, так напосідає, закортіло свіжини, бач.
— Ходімте... Ну, ходімте, дядьку... А Марфа збіга і. поки ми прийдемо, дістане десь пляшку...
Не хотілося Данилові — холоднувато, та й дощ, мабуть, піде...
— От хіба що пляшку потім, ото так...— любив випить Данило.
Таки настирив Семен, пішли.
Дощ розходився, як на гріх, і не великий, та густий такий, наче восени. Вода посіріла, похмурилась. Нікого ніде, самі крячки шугають під дощем та падають на воду, а воно звісно — крячки люблять, як дощ: крутяться і падають просто перед тебе, аж рукою дістав би.
Одіпхнули хлопці човна, об'їхали саги, розставили ятері, перелічили, перемітили.
Ось виїздять на широке.
Данило мугиче собі під ніс пісню, шукає та залатує проріхи в волокуші,— така думка, щоб не втекла, як що попадеться. Бо яка тепер риба,— поганенька щучка, і та втече,— так щоб не втекла, коли почнуть зараз ловити. Семен править і не по собі щось Семенові. Крутиться, озирається круги. Затурбувався, то почервонів, то стане як полотняний.
Зненацька човен сів на мілке (пропливли якраз оцей кочкуватий мілкий плес), хитнувся і мало не перекинувсь. Хтозна, чи проґавив Семен, чи навмисне справив, тільки довелось спихати. Данило хотів допомогти: