Судовий зал — це звичайна собі велика кімната на третьому поверсі окружного суду, з тьмяно-білими стінами та вкритими темним лаком меблями. Лави для публіки вміщують душ сто шістдесят. Уранці 22 березня на тих лавах сиділи виключно чоловіки — громадяни округи Фінні, що їх викликано до суду як кандидатів у присяжні, Було очевидно, що особливої охоти до цього ніхто не має (один кандидат у розмові з другим сказав: "Мене не можна призначати, я недочуваю",— на що його товариш, трохи помовчавши, відповів: "Та як подумати, то і я тугий на вухо"), отож усі вважали, що добір присяжних триватиме добрих кілька днів. Та обернулося так, що цю процедуру було завершено за чотири години, причому повний склад присяжних, включаючи й двох запасних, відібрано з перших же сорока чотирьох кандидатів. Сім кандидатур відхилено на вимогу захисту, проти трьох заперечили представники обвинувачення, решта двадцять дістали відводи з двох причин: одні не визнавали смертної кари, другі, за їхніми словами, вже мали тверду думку щодо вини підсудних.
Зрештою до складу відібраних чотирнадцяти чоловік увійшли шість фермерів, аптекар, завідувач дитячого садка, службовець аеропорту, бурильник колодязів, два торговельні агенти, механік і розпорядник кегельбану. Всі вони були сімейні люди (дехто мав п'ятеро й більше дітей) і ревні парафіяни місцевих церков. Під час попереднього опиту четверо визнали, що були особисто, хоча й не близько, знайомі з містером Клаттером, але на дальші запитання всі відповіли, що ця обставина аж ніяк не завадить їм винести безсторонній присуд. Службовець аеропорту, середніх літ чоловік на прізвище Н. Л. Даннен, коли спитали його думку про смертну кару, сказав: "Загалом я проти страти. Але в цій справі — ні". Декому з тих, що чули цю заяву, вона видалася відвертим проявом упередженості. І все ж Даннена включили до складу присяжних.
Обвинувачені не дуже дослухалися до опиту кандидатів. Напередодні доктор Джонс, психіатр, що зголосився їх обстежити, близько двох годин розмовляв з кожним окремо, а тоді попросив їх написати автобіографії. Отож, поки суд відбирав присяжних, обидва сиділи біля столів своїх захисників і складали ті життєписи. Гікок орудував пером, Сміт — олівцем.
Сміт писав:
"Я, Перрі Едвард Сміт, народився 28 жовтня 1928 року в Гантінгтоні, округа Елько, штат Невада. 1929 року наша сім'я переїхала на Аляску, в Джуно. У сім'ї, крім батьків, були мій брат Текс-молодший (згодом він поміняв ім'я на Джеймс, бо Текс звучить кумедно, а мабуть, ще й тому, що з дитинства незлюбив батька — під впливом матері), сестра Ферн (вона теж поміняла ім'я на Джой), сестра Барбара і я. В Джуно батько гнав і продавав горілку. По-моєму, саме тоді мати приохотилася до алкоголю. Вони з батьком почали сваритись. Пам'ятаю, як одного разу, коли батька не було вдома, мати приймала якихось моряків. Коли батько повернувся, зчинилась бійка, і він зрештою витурив геть тих моряків, а тоді заходився бити матір. Я страшенно перелякався, та й усі ми, малеча, тремтіли й плакали. Я боявся, що батько битиме й мене, і за матір теж боявся. Не міг збагнути, чому батько б'є її, але відчував, що вона вчинила щось дуже погане...
Далі я невиразно пригадую, як ми жили у Форт-Бреггу, в Каліфорнії. Братові подарували духову рушницю, і він підстрелив колібрі, а тоді йому стало жаль пташки. Я почав просити, щоб він дав постріляти й мені. Та він відштовхнув мене й сказав, що я замалий. Я аж заревів з люті. А коли виплакався, мене знов узяла злість. Підкравшись до стільця, на якому сидів брат, я схопив рушницю (вона була прихилена до стільця), приставив йому до вуха й закричав на все горло: "Бабах!" Не пам'ятаю вже, хто з батьків одлупцював мене й звелів попросити пробачення. Потім брат узяв собі за звичай стріляти у великого білого коня, яким один сусід їздив повз дім до містечка. Одного разу той сусід зловив брата й мене в кущах і одвів до батька. Нам добре перепало, і батько забрав у брата рушницю, а я радів з того! Оце майже все, що я пригадую про життя у Форт-Бреггу. (Ага, ще ми, малеча, стрибали з парасолем з повітки на купу сіна).
Дальший спомин — уже десь за кілька років, коли ми жили в Каліфорнії... чи то в Неваді? Пригадую дуже соромітну сцену між матір'ю і одним негром. Ми, дітлахи, влітку спали на веранді, і одне з наших ліжок стояло під самим вікном кімнати батьків. Отож кожен з нас підглядав під нещільно спущену завіску й бачив усе, що там діялось. Батько найняв того негра, Сема, допомагати на фермі, бо сам десь працював. Він їздив на роботу своїм старим ваговозиком і повертався пізно. Я вже не пригадую добре, як воно все було, але, мабуть, батько знав чи підозрював про це, бо скінчилося тим, що вони з матір'ю розлучилися і мати переїхала з нами до Сан-Франціско. Вона забрала батькову машину і всі ті пам'ятки, що він привіз з Аляски. Здається, це було в 1935 році, точно не пригадую...
У Сан-Франціско й почалися мої знегоди. Я зв'язався з ватагою вуличних хлопців, старших за мене віком. Мати ніколи не прохмелялася й зовсім не дбала про нас, своїх дітей. Я ріс справжнім безпритульником і дикуном. Не знав ніякої влади чи дисципліни, ніхто не вчив мене відрізняти добре від лихого. Я йшов з дому й приходив коли хотів, аж поки вперше попав у біду. Відтоді я хтозна-скільки разів побував у виправних будинках — за втечі з дому, за крадіжки. Особливо запам'ятався мені один такий заклад. У мене були слабкі нирки, і я щоночі обмочував постіль. Я дуже соромився цього, але стримувати себе ніяк не міг. Наглядачка жорстоко била мене, прозивала дошкульними словами й висміювала перед іншими хлопцями. Кожної ночі вона ходила й дивилась, чи я не обмочився, а тоді здирала ковдру й лупцювала мене великим чорним ременем. Потім тягла за волосся до ванни, штовхала туди, пускала холодну воду й наказувала, щоб я мився і прав простирадла. Кожна ніч була для мене страхіттям... Згодом ту наглядачку звільнили, але я ніколи їй цього не забуду, ні їй, ні будь-кому, хто знущався з мене..."
Згадавши, що містер Джонс казав віддати йому написане того ж таки дня, Сміт одразу перескочив до тих років, коли підлітком жив разом з батьком і вони вдвох об'їздили весь Захід і Далекий Захід, шукаючи золота, полюючи звірину, беручись до будь-якої роботи.