Та я не дуже йому повірив. У кожному разі, не настільки, щоб дозволити виправляти заяву. Як я вже казав, нам не обов'язково було потрібне формальне зізнання Сміта, щоб довести будь-який пункт обвинувачення. Ми й без нього мали цілком досить доказів, щоб повісити їх, і то не раз, а десять...
Одним із чинників, на яких грунтувалася впевненість Дьюї, було те, що слідству пощастило знайти радіоприймач і бінокль, що їх убивці забрали з будинку Клаттерів, а згодом збули в Мехіко-Сіті (агент КБР Гарольд Най спеціально злітав туди й простежив їх шлях аж до ломбарду). Більше того — диктуючи свою заяву, Сміт назвав місце, де вони сховали інші вагомі докази.
— Ми виїхали на шосе й помчали на схід,— розповідав він, згадуючи, що вони з Гікоком робили, покинувши будинок Клаттерів.— Дік гнав мов скажений. По-моєму, нас обох охопило якесь радісне піднесення. Щодо мене, то так воно й було. Піднесення й воднораз величезна полегкість. Ми весь час сміялися, ну просто спинитись не могли. Все раптом видалося таким кумедним — не знаю чому, але це так. Одначе з рушниці капала кров, та й одяг на мені забризкало, навіть у волоссі кров була. Тоді ми звернули на бічну дорогу й проїхали миль, мабуть, з вісім, аж поки опинилися ген у прерії. Чути було, як виють койоти. Ми викурили по сигареті, і Дік усе жартував з приводу того, що діялося там, звідки ми щойно втекли. Я вийшов з машини, підсмоктав трохи води з радіатора і змив кров з рушниці. Потім узяв Діків мисливський ніж — той самий, яким зарізав містера Клаттера,— викопав ямку, поклав у неї стріляні гільзи, залишки нейлонового шнура та лейкопластиру і прикидав землею. Тоді ми виїхали на шосе і знову повернули на схід, до Канзас-Сіті й Олейта. На світанку Дік спинився біля одної з отих ділянок для заміських виїздів, що їх називають зонами відпочинку. Там є такі відкриті коминки. Ми розклали вогнище й спалили гумові рукавички та мою сорочку. Дік сказав, що залюбки засмажив би на тому вогнищі вола, бо ще ніколи не був такий голодний. В Олейт ми приїхали над полудень. Дік висадив мене біля готелю, а сам поїхав додому обідати в сімейному колі... Так, ніж він забрав із собою. І рушницю теж...
Агенти КБР, відряджені до Гікока додому, знайшли ніж у коробці з рибальським приладдям, а рушницю — як і раніш, недбало прихилену до стіни в кухні. (Батько Гікока відмовився повірити, що його "хлопчик" міг піти на "такий жахливий злочин", і вперто доводив, що рушницю не виносили з дому від перших днів листопада, а отже, вона не могла бути знаряддям убивства). Що ж до порожніх гільз, шнура й лейкопластиру, то їх розшукали з допомогою Вірджіла Пайєца, робітника окружної дорожньої управи,— він сів на скрепер і дюйм по дюйму зрізав грунт у районі, який указав Перрі, аж поки вивернув із землі сховані предмети. Так було зведено докупи останні кінці, і тепер агенти КБР мали непохитні докази, бо експертиза встановила, що знайденими набоями стріляли саме з Гікокової рушниці, а залишки шнура та лейкопластиру цілком тотожні з тими, якими користувалися вбивці, зв'язуючи свої жертви й заліплюючи їм роти.
"Понеділок, 11 січня. Приходив адвокат, містер Флемінг. Старий чоловік у червоній краватці".
Дізнавшись від обвинувачених, що вони не мають коштів найняти собі захисників, суд в особі судді Роланда Г. Тейта доручив їх захист двом місцевим адвокатам — містерові Артуру Флемінгу й містерові Гаррісону Сміту. Флемінгові сімдесят один рік, він колишній міський голова Гарден-Сіті; це невисокого зросту чоловік з непримітною зовнішністю, яку він намагається прикрасити яскравими краватками. Доручення містер Флемінг прийняв неохоче.
— Не маю ніякого бажання до цього братися,— сказав він судді.— Та коли суд визнав за потрібне мене призначити, нічого не вдієш.
Оборонець Гікока, Гаррісон Сміт, сорока п'яти років, шести футів на зріст, завзятий гравець у гольф, покірливо дав згоду:
— Комусь же треба це робити. І я робитиму все, що зможу. Хоча сумніваюся, чи здобуду тим велику славу.
"П'ятниця, 15 січня. В кухні у місіс Майер увімкнене радіо, і я почув, як сказали,що окружний прокурор вимагатиме страти. Багатих ніколи не вішають. Тільки бідних і беззахисних".
У заяві журналістам окружний прокурор Дуейн Вест, честолюбний і статечний двадцятивосьмирічний чоловік, що виглядає на сорок, а часом і на всі п'ятдесят, сказав:
— Якщо справу розглядатимуть присяжні, я проситиму їх по визнанні підсудних винними ухвалити смертний вирок. Якщо підсудні відмовляться від присяжних і стануть перед суддею, я проситиму його винести смертний вирок. Це рішення далося мені нелегко, але іншої ради я не мав. Зважаючи на особливу жорстокість злочину й граничну безжальність, виявлену обвинуваченими щодо їхніх жертв, я вбачаю лиш одну можливість знешкодити цих злочинців — засудити їх до страти. Це тим більш справедливо, що в Канзасі довічного ув'язнення, по суті, не існує, бо воно не виключає можливості дострокового звільнення. Особи, засуджені на довічне ув'язнення, відбувають у середньому менш ніж п'ятнадцять років.
"Середа, 20 січня. Запропонували пройти перевірку "детектором брехні" у зв'язку із справою Уокерів".
Злочини такого масштабу, як убивство Клаттерів, незмінно привертають загальну увагу юристів, а надто слідчих, обтяжених нерозв'язаними, але подібними справами,— адже цілком можливо, що розгадка однієї таємниці стане ключем до іншої. Серед багатьох офіційних осіб, зацікавлених подіями в Гарден-Сіті, був і шериф округи Сарасота, штат Флоріда, до якої входить рибальське селище Оспрі, де трохи більш як за місяць після вбивства Клаттерів стався подібний випадок на одній відлюдній фермі — саме про нього Сміт прочитав у газеті того різдвяного полудня в Майямі. Жертвами стали знову ж таки четверо членів однієї сім'ї — молоде подружжя Уокерів та двоє їхніх дітей, хлопчик і дівчинка,— причому всіх їх було вбито пострілами в голову з гвинтівки. А оскільки вбивці Клаттерів того дня, 19 грудня, ночували в готелі у Таллахассі, то цілком природно, що тамтешній шериф, не маючи жодного іншого сліду, зажадав, щоб їх обох допитали із застосуванням "детектора брехні".