— Коли ви зустрілися зі Смітом після того?
— У понеділок. Він прийшов до мене на роботу. До автомайстерні Боба Сендза.
— Про що ви розмовляли? Про Мексіку?
— Атож, ми не облишили свого наміру. Хоча й не дістали грошей, на які сподівалися там влаштуватись і пристати до якогось діла. Але нам дуже хотілося поїхати, і ми розважили, що варто ризикнути.
— Щоб знову сісти в Ленсінг?
— Та, розумієте, ми про це й не думали. Адже ми не збиралися повертатись до Штатів.
Най, занотовуючи щось у записник, сказав:
— Другого дня після чекової афери, тобто двадцять першого листопада, ви і ваш товариш Сміт зникли. То прошу вас, Діку, розкажіть, де ви були від того дня й аж до моменту, коли вас заарештували в Лас-Вегасі. Коротенько, в загальних рисах.
Гікок свиснув і завів очі догори.
— Ого! — мовив він, а тоді, напруживши свою надзвичайну пам'ять, почав розповідати про їхню довгу дорогу — про оті майже десять тисяч миль, що їх вони з Перрі покрили за останні півтора місяця. Він говорив годину й двадцять п'ять хвилин — від двох п'ятдесяти до чотирьох п'ятнадцяти,— називаючи автостради й готелі, мотелі, річки, міста й містечка, так що Най ледве встигав записувати всі ті нескінченні назви: Апаче, Ель-Пасо, Корпус-Крісті, Сантілло, Сан-Луїс-Потосі, Акапулько, Сан-Дієго, Даллас, Омаха, Світвотер, Стілвотер, Тенвілл, Таллахассі, Нідлс, Майямі, готель "Нуево Уолдорф", готель "Сомерсет", готель "Сімон", мотель "Ероухед", мотель "Черокі" й безліч інших. Він назвав прізвище чоловіка, якому продав свій "шевроле" 1949 року, й признався, що вкрав в Айові, новішу машину. Описав людей, з якими він і його товариш зустрічалися під час своїх мандрів: багату й похітливу вдову-мексіканку, німецького "мільйонера" Отто, двох "паршивих" негрів-боксерів у "паршивому" ліловому "кадилаку", сліпого власника розплідника гримучих змій у Флоріді, немічного діда з онуком та багатьох інших. А закінчивши, згорнув руки й задоволено всміхнувся, ніби чекав похвали за свою щиру, жваву й дотепну розповідь.
Але Най ще не встиг занотувати його останні слова й швидко водив пером по паперу, а Черч ліниво постукував кулаком об долоню й байдужно мовчав. Аж раптом він сказав:
— Гадаю, ви знаєте, чому ми тут.
Гікок підібгав губи й випростався на стільці.
— Мабуть, ви розумієте, що ми не стали б забиватись аж у Неваду, аби тільки погомоніти з двома дрібними шахраями?
Най згорнув записник і, втупившись очима в заарештованого, помітив, як набрякли в того жили на скроні.
— То як, Діку?
— Що?
— Чи їхали б ми в таку далечінь, щоб розмовляти про якісь там чеки?
— Іншої причини я не знаю.
Малюючи кинджал на обкладинці свого записника, Най спитав:
— А скажіть, Діку, чи відомо вам щось про вбивство сім'ї Клаттерів?
Згодом він написав в офіційному звіті про допит: "Заарештований помітно змінився на обличчі. Він зблід, очі його забігали".
— Е ні! — сказав Гікок.— Це ви облиште. Ніякий я вам не вбивця.
— Вас запитали,— нагадав йому Най,— чи знаєте ви про вбивство Клаттерів?
— Можливо, щось і читав про це,— відказав Гікок.
— Мерзенний злочин. Мерзенний і підлий,— мовив Черч.
— І майже бездоганний,— докинув Най.— Але ви, Діку, припустилися двох помилок. По-перше, залишили свідка. Живого свідка. Він виступить у суді. Стане перед присяжними й розкаже їм, як Річард Гікок і Перрі Сміт зв'язали чотирьох безпорадних людей, позатуляли їм роти, а тоді по-звірячому вбили.
Обличчя Гікока спалахнуло.
— Живий свідок? Не може такого бути!
— Бо ви гадаєте, що позбулися всіх?
— Я сказав: облиште! Нема чого пришивати мені якесь кляте вбивство. Чеки. Дрібні крадіжки. Але я вам не вбивця!
— Тоді чому ви брешете? — роздратовано спитав Най.
— Я сказав саму правду.
— Дещо. Але не все. От хоч би щодо суботи чотирнадцятого листопада. Ви кажете, що того дня після обіду їздили до Форт-Скотта.
— Так.
— А коли приїхали туди, пішли на пошту.
— Так.
— Щоб дізнатись адресу Смітової сестри.
— Атож.
Най підвівся, зайшов за стілець, на якому сидів заарештований, і, поклавши руки на спинку стільця, нахилився так, наче хотів щось сказати Гікокові на вухо.
— У Перрі Сміта немає ніякої сестри у Форт-Скотті,— мовив він.— І ніколи не було. А пошта там по суботах працює тільки зранку.— Тоді додав: — Подумайте, Діку. На сьогодні досить. Ми ще поговоримо з вами.
Коли Гікока вивели, Най і Черч перейшли коридор і стали дивитись у спостережне вічко другої камери, як допитують Перрі Сміта, хоч нічого й не чули. Най уперше побачив Сміта і здивовано розглядав його ноги — такі короткі, що малі, наче в дитини, ступні майже не торкалися підлоги. Обличчя заарештованого, в якому індіанська смаглявість поєдналася з грубуватими ірландськими рисами, і його цупке темне волосся нагадували Наєві гарну Смітову сестру, місіс Джонсон. Але цей масивний, непропорційно збудований хлопчик-мужчина був негарний. Він раз по раз облизував губи, і рожевий кінчик його язика вистромлявся й зникав, мов у ящірки. З того, як він спокійно й рівно затягувався сигаретою, Най дійшов висновку, що він ще "темний", тобто нічого не знає про справжню мету розмови.
*
Най не помилився. Дьюї й Данц, досвідчені слідчі, терпляче, крок за кроком, скеровували розповідь заарештованого на події останніх сімох тижнів, тоді обмежили його спогади двома критичними днями — суботою і неділею, 14 і 15 листопада. І тепер, витративши три години на підготовку, підійшли нарешті до суті справи.
Дьюї сказав:
— Отже, що ми маємо, Перрі? Коли вас достроково звільнювали, ви дали слово ніколи не повертатися до Канзасу.
— Соняшниковий штат! Усі очі за ним виплакав.
— А коли так, то чого ви туди поїхали? На те мала бути якась особлива причина.
— Я вже вам сказав. Поїхав навідати сестру. Забрати в неї свої гроші.
— Авжеж, А й забув. Сестру, яку ви з Гікоком шукали у Форт-Скотті. Перрі, скільки миль від Канзас-Сіті до Форт-Скотта?
Сміт похитав головою. Він не знав.
— Ну, а скільки часу ви туди їхали?
Сміт мовчав.
— Годину? Дві? Три? Чотири?
Заарештований сказав, що не пам'ятає.
— Ну звісно, не пам'ятаєте. Бо ви ніколи в житті не були у Форт-Скотті.
Досі жоден з детективів не піддав сумніву ані слова із Смітової розповіді. Він засовався на стільці й облизав губи кінчиком язика.