*
Вечір 30 грудня надовго залишиться в пам'яті сім'ї інспектора Елвіна Адамса Дьюї. Згадуючи про нього, дружина Дьюї розповідала:
— Елвін сидів у ванні й виспівував "Жовту троянду Техасу". Діти дивилися телевізор. А я накривала на стіл. Готувалася зустрічати гостей. Я сама з Нового Орлеана, то люблю куховарити, пригощати друзів. А тут якраз мати прислала мені кошик свіжої садовини — чого там тільки не було! От я й вирішила: влаштуємо таку собі легеньку вечерю, запросимо декого з друзів — Мерреїв, Кліффа й Доді Гоуп... Елвін не хотів, але я наполягла на своєму. Де ж пак! Та справа могла тягтися ще хтозна-скільки, а він од самого початку й хвилини не перепочив. Отож, коли задзвонив телефон, я саме накривала на стіл і попросила одного з наших хлопчиків, Пола, взяти трубку. Пол прибіг і каже: "Це татові". А я йому: "Скажи, що тато у ванні". Але він ще раз мене перепитав, бо то дзвонив містер Сенфорд із Топіки. Елвінів шеф. Елвін як був, так і підійшов до телефону, тільки рушником обгорнувся. Я страшенно розсердилась, бо з нього враз набігла калюжа. Та коли пішла до кухні по ганчірку, побачила ще гірше: наш кіт, отой дурнуватий Піт, заліз на стіл і об'їдав салат з крабами!..
Аж раптом Елвін підскакує до мене й хапає в обійми. Я тільки й встигла крикнути: "Елвіне, чи ти збожеволів?!" Жарти жартами, але він був мокрий як хлющ і геть зіпсував мені сукню. Я ж бо вже прибралася до вечері. Та коли зрозуміла, в чому річ, сама кинулася його обіймати. Ви ж уявляєте собі, яка це була радість для Елвіна дізнатися, що тих двох заарештовано. У Лас-Вегасі. Він заявив, що негайно виїжджає до Лас-Вегаса, а я ще спитала, чи не думає він спочатку щось надягти на себе. Аж тоді, все ще не тямлячись із радощів, він сказав: "Ой люба, здається, я зіпсував тобі сукню!"
Але я тільки раділа з того, та й як було не радіти — це ж означало, що скоро ми знову заживемо по-людському. Елвін сміявся. Як мене тішив його сміх! Адже два останні тижні були чи не найгірші. Бо за тиждень перед різдвом ті двоє раптом з'явилися в Канзас-Сіті й так само раптово поїхали геть. Схопити їх не встигли. Я ще ніколи не бачила Елвіна таким пригніченим, хіба лише тоді, коли наш малий Ел лежав у лікарні з енцефалітом і ми вже думали, що він не виживе. Ой, не хочу про це й згадувати...
Потім я зварила йому каву й понесла до спальні — він пішов туди одягатися. Але не одягався. Сидів на краю ліжка й тримався руками за скроні, наче в нього боліла голова. Навіть шкарпеток не натягнув.
"Ти що собі думаєш? — напустилася на нього я.— Хочеш дістати запалення легень?"
А він подивився на мене та й каже: "Слухай, Мері, все-таки це мають бути вони, доконче вони... Це єдина логічна можливість".
Елвін дивак. Коли він уперше балотувався на шерифа округи Фінні, то вже й вибори скінчилися, і майже всі голоси було підраховано, й стало ясно як день, що він узяв гору, а він усе повторював: "Нічого не відомо до останнього моменту". Я тоді просто ладна була його вбити!..
То я йому кажу: "Ой Елвіне, облиш ти ці розмови. Ну звісно ж, це вони". А він мені: "А де докази? Чим ми зможемо довести, що вони коли-небудь хоч ногою ступнули на поріг дому Клаттерів?"
"Як на мене, то саме це найлегше було довести: хіба ж не залишили ті недолюдки своїх слідів? Отих відбитків підошов?"
"Так, усе це дуже добре,— відповів Елвін,— але треба, щоб вони й досі ходили в тому самому взутті. Бо самі собою ці сліди нічого не варті".
"Ну гаразд, любий,— сказала я.— Пий каву, а я допоможу тобі спакуватися".
Та з Елвіном часом неможливо розмовляти. Він майже переконав мене, що Гікок і Сміт не винні. А якщо вони й винні, то ніколи не зізнаються; а якщо не зізнаються, їх ніколи не вдасться засудити, бо прямих доказів немає. Та найдужче непокоїло його те, щоб десь щось не спливло на поверхню, щоб ті двоє не дізналися правди, аж поки їх не почнуть допитувати в КБР. Досі вони думали, що їх узято за порушення умов дострокового звільнення. Та ще за афери з чеками. І Елвін вважав за потрібне, щоб вони й далі так думали. "Треба, щоб перша згадка про Клаттерів приголомшила їх, ударила мов грім з ясного неба",— сказав він.
Перед тим я послала Пола принести Елвінові в дорогу кілька пар шкарпеток. Тепер він повернувся й стояв дивився, як я спаковую валізу. Тоді спитав, куди це тато їде. Елвін узяв його на руки й сказав:
"Ти вмієш зберігати таємниці, Поле?"
Про це не треба було й питати. Обидва хлопчики знають, що про батькову роботу говорити не можна, і те, що вони часом чують удома, нікуди далі не йде. Отож Елвін і сказав:
"Ти пам'ятаєш, синку, про тих двох людей, які ми весь час шукали? Так от, тепер ми знаємо, де вони, і тато їде забрати їх і привезти сюди, до Гарден-Сіті".
Та Пол почав його прохати:
"Не треба, таточку, не привозь їх сюди!"
Хлопчик злякався. Та й яка дитина не злякалася б у дев'ять років. Елвін поцілував його і сказав:
"Не бійся, синку, ми не дамо їм нікого кривдити. Вони більше не заподіють зла нікому".
*
О п'ятій годині пополудні, хвилин за двадцять після того, як украдений "шевроле" в'їхав із невадської пустелі до Лас-Вегаса, його довгій подорожі настав кінець. Але перед тим Перрі ще встиг зайти на пошту й забрати пакунок, що його надіслав сам собі до запитання з Мексіки: велику картонну коробку, оцінену ним у сто доларів — зухвалу суму, яка набагато перевищувала справжню вартість її вмісту: бавовняних штанів, ношених сорочок, спідньої білизни й двох пар чобітків з металевими пряжками.
Чекаючи на Перрі біля пошти, Дік почував радісне піднесення. Він надумав таке, що напевне мало покласти край усім його знегодам і відкрити перед ним нові ясні обрії. Вирішив удати з себе офіцера авіації. Ця ідея давно полонила його, а Лас-Вегас був саме тим містом, де він вважав за найкраще її здійснити. Дік уже обрав собі офіцерське звання і прізвище, запозичивши його в одного колишнього знайомого — Трейсі Генда, що був свого часу начальником тюрми штату Канзас. Як капітан Трейсі Генд, убравшись у пошиту на замовлення форму, він "прогуляється по точках" — тобто по відкритих цілу добу казино, що низкою тягнуться вздовж одної з вулиць Лас-Вегаса. Жодного не промине і скрізь залишатиме "липу". Отак, розмінюючи на готівку нічого не варті чеки, він сподівався протягом доби хапнути тисячі три, а то й чотири доларів. Це була перша половина його задуму. А друга ось яка: "Прощавай, Перрі". Діка вже аж нудило від нього — від його гармонійки, безнастанних недуг, забобонів, від його тонкосльозих, мов у жінки, очей, від невдоволеного тихого голосу. Підозріливий, себелюбний, сварливий, Перрі скидався на осоружну дружину, що її несила далі терпіти, а позбутись можна лише в один спосіб: нишком утекти — і край.