— Давайте по щирості. Грішми тут пахне? Винагородою?..— Вона чекала відповіді, та, не почувши її, як видно, подумки зважила всі "за" й "проти" і визнала за краще говорити далі.— Бо здається мені, хоч би куди він подався, це ненадовго. І, мабуть, думав ще вернутися сюди. Отож, гадаю, він не сьогодні-завтра може появитися.— Вона кивнула в глибину будинку.— Ходім, я покажу вам йому.
Сходи. Похмурі коридори. Най вдихав сморід, у кожному коридорі свій: карболовий дух убиральні, винний перегар, застояний сигарний дим. За одними дверима якийсь п'яний пожилець репетував і щось виспівував — чи то з радощів, чи, може, з горя.
— Ану вгамуйся, бісове поріддя! Заткни свою пельку, а то враз вилетиш у мене звідси!..— крикнула господиня.— Сюди,— мовила до Ная, заводячи його до темної комори, і ввімкнула світло.— Онде, бачите — коробка. Він просив зберегти її, доки повернеться.
То була чимала картонна коробка, незагорнута, але обв'язана мотузкою. Нагорі був застережний напис олівцем, щось на зразок єгипетського закликання: "Не чіпати! Власність Перрі Е. Сміта! Не чіпати!"
Най розв'язав мотузку, розчаровано відзначивши про себе, що вузол не такий, яким убивці зв'язували Клаттерів. Тоді підняв стулки, і з коробки виліз тарган. Господиня роздушила його своєю позолоченою сандалетою.
— Еге! — вигукнула вона, стежачи, як Най обережно виймає і неквапливо оглядає Смітове добро.— Ач злодюга! Це ж мій рушник!
На додачу до рушника скрупульозний Най занотував у своєму записнику: "Брудна подушечка з написом "На спомин про Гонолулу"; рожеве дитяче укривало; штани військового зразка; алюмінієва сковорідка..." Серед інших речей у коробці була ще тека, повна фотографій, повирізуваних із спортивних журналів (важкоатлетичні вправи, виконувані спітнілими важкоатлетами), а також своєрідна аптечка в коробці від черевиків: різні засоби для зміцнення ясен і силa-силенна аспірину — не менш як десяток флаконів, декотрі вже порожні.
— Мотлох,— зауважила господиня.— Хоч зараз усе на смітник.
Здобич і справді була нікчемна, навіть для доскіпливого детектива. А проте Най почував себе задоволеним, бо всі ті речі — і засоби для зміцнення ясен, і засмальцьована подушечка "на спомин про Гонолулу" — давали йому певніше уявлення про їхнього власника та про його самотнє безрадісне життя.
Другого дня, уже в Ріно, готуючи офіційний звіт, Най записав:
"О 9.00 зустрівся з м-ром Біллом Дрісколлом, головним кримінальним інспектором округи Вуошу, Ріно, штат Невада. Коротко ознайомивши м-ра Дрісколла з обставинами даної справи, передав йому фотографії, відбитки пальців та ордери на арешт Гікока й Сміта.
О 10.30 мав зустріч із сержантом Ейбом Ферроу з розшукного відділу місцевої поліції. Разом переглянули поліційну картотеку. Ні Сміт, ні Гікок у ній не зареєстровані. Перевіркою заставних квитанцій ніяких слідів зниклого радіоприймача не виявлено. Дано відповідні вказівки на той випадок, якщо приймач буде принесено в заставу до котрогось ломбарду в Ріно. Показував фотографії Сміта й Гікока в кожному ломбарді міста і особисто перевірив квитанції з метою виявлення приймача. Службовці ломбардів упізнали Сміта, але ніяких інших відомостей дати не могли".
Так минув ранок. А пополудні Най заходився розшукувати Текса Джона Сміта. Та в першому ж місці, куди він звернувся, — на пошті,— службовець у віконці "до запитання" сказав йому, що шукати "цього суб'єкта" — марна праця, принаймні в Неваді, бо він виїхав ще в серпні й тепер живе на Алясці, десь в околицях Серкл-Сіті. В кожному разі, пошту йому пересилають туди.
— Е, не так воно просто! — сказав службовець у відповідь на прохання Ная розповісти про Сміта-старшого.— То чолов'яга химерний, мов з якогось роману. Він називає себе Самотнім Вовком. Навіть і пошту йому здебільшого так адресують — "Самотньому Вовкові"... Ні, листів він отримує небагато, а от усіляких проспектів і рекламних брошур — цілі паки. Просто диво, скільки людей виписують цей мотлох — мабуть, аби, лиш одержувати якусь пошту... Скільки років? Та так десь із шістдесят. Одягається по-західному — ковбойські чоботи, високий крислатим капелюх. Він казав мені, що колись виступав у родео. Ми з ним, було, чимало розмовляли. Останні кілька років він заходив сюди майже щодня. Час від часу десь зникав, на місяць чи біля того,— потім завжди казав, що їздив шукати золото. А оце в серпні прийшов до мене один молодик. Сказав, що шукає свого батька, Текса Джона Сміта, то чи не знаю я, де він може бути. З вигляду на батька аж ніяк не схожий: Вовк, той тонкогубий, типовий ірландець, а цей хлопчина скидався більше на індіанця — волосся чорне, мов вакса, і очі до масті. Аж коли другого ранку з'являється Вовк і каже: так, син повернувся з армії, і вони разом їдуть на Аляску. Він там не раз бував. Здається, навіть мав якийсь готель чи щось ніби мисливський заїзд. А тепер сказав, що їде туди знову, десь років на два. Ні, відтоді я його більше не бачив, ні його самого, ані того хлопця.
*
Подружжя Джонсонів приїхало до Сан-Франціско зовсім недавно й придбало будинок у нагірній північній частині міста — районі приватної забудови, де селилися люди середнього достатку. Надвечір 18 грудня 1959 року молода місіс Джонсон дожидала гостей: трьох сусідок, що мали прийти посидіти за чашкою кави, а може, і в карти пограти. Господиня хвилювалася вона вперше запросила гостей у свій новий будинок і тепер, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка біля дверей, востаннє оглядала все, стирала то тут, то там невидимі порошинки чи перевішувала прикраси на різдвяній ялинці.
Як і всі інші будинки на їхній вулиці, що піднімалася схилом, то був стандартний приміський котедж на зразок фермерського, невигадливий і чепурний. Місіс Джонсои подобалося там геть усе: дерев'яні панелі на стінах, вкриті килимами підлоги, широкі вікна, краєвид, що відкривався позад будинку: горби, долина, а ген далі — небо й океан. Пишалася вона й невеликим садочком у дворі. Її чоловік, страхувальний агент за фахом і тесляр за покликанням, обніс його білим штахетником, а всередині змайстрував будку для собаки й пісочницю та гойдалку для дітей. Оце й тепер усі четверо — собака, два малих хлопчики й дівчинка — гралися там на осонні, і місіс Джонсон сподівалась, що вони розважатимуться самі, аж поки підуть гості.