Вони йшли довго, й Іван Петрович почав турбуватись.
— Нікого не видно? — запитав.
— Нікого.
— А ми це збились?
— Ні.
— Умовлене місце поминули,— сказав Іван Петрович,— а ніхто не зустрічає.
Умовлене місце — де осиковий клин вривався поміж високе гудіння дубів — і справді зосталося позаду. Тепер вони йшли через горіхові зарості — Іван Петрович раз у раз відчував під ногами тверді кульки.
Він зупинився й почав прислухатись до тієї непевності, що зароджувалася в. його істоті, та до лісу. Дерева шуміли похмуро й незатишно. Раптом йому вчувся отой гуркіт машин, що сунули через село,— кожна з них, здавалось, неодмінно наїде на нього. Розумів, що це лише причулось. І справді, то говорять ліс, вітер, листя... Але чому він не вловлює Катриної усмішки? Чому вона перестала усміхатись? Дівчина — мак, усмішка — пелюстка...
— Ви куди? — долинуло раптом до його слуху. І ще не почув цього чоловічого голосу, як уже знав, що поблизу хтось є третій, і той третій стежить за ними.
Іван Петрович поклав руку на Катрине плече, злегка натиснув, даючи знак, щоб вона мовчала. Дмухнув вітер — й обличчя Івана Петровича обліпило листям. На хвилю стало зовсім тихо, горіхові кущі замовкли, і тоді почулося шарудіння чужих ніг. Сліпий відчував, до зараз вивчають його обличчя. Вловлював, як чіпкий погляд бігає по його постаті, обмацує і вдивляється. Стояв рівно. Знав, що зараз його лице чисте й спокійне, як оця раптова тиша. Тепер його долоня довірливо й впевнено лежала на Катриному плечі.
— Хто ви такі? — знову запитав чоловік. Це був рівний, грудний, трохи аж наче простуджений голос, який мав належати дужій людині.
"Можливо, він не знає умовленого вітання",— подумав сліпий. Адже цілком імовірно, що першим зустрів їх саме той, хто не знав умовленого вітання.
— Ми прошаки,— обізвався.
— Куди йдете?
Іван Петрович знову натиснув долонею на Катрине плече: мовляв, говоритиму тільки я. Звичайно, грудний простуджений голос не знає пароля, але все може бути.
— Ми прошаки,— повторив пароль.
Мовчання. Ліс знову починає розгойдуватись, ніби колихає на гіллі невидющий страх.
— Що ж, проведу вас до партизанів, а там побачимо, — сказав простуджений голос.
Яка в цьому році осінь багата на горіхи! Стільки їх під ногами, що, здається, сковзатись почнеш. Хочеться нагнутись і шукати. В село він завжди приносив півторби горіхів. Треба буде назбирати — приходитимуть до нього діти, а він вгощатиме.
Катря тримає його за руку. Простуджений голос іде попереду. Іван Петрович впізнає знайому горбкувату стежку. Скоро треба переступати через вузлувате коріння сосни, що випхалось із землі. Так і є. А трохи далі отут він слухав цієї весни зозулю. Незабаром — землянки. Простуджений голос просто міг не знати пароля. Нова людина в загоні, звідки їй знати? А Катруся не всміхається. Вона віддана й хоробра, відважніша за будь-якого хлопчиська. До неї він звик, вона його зір, але чому така розгублена?
— Спускайтесь. Це командирська землянка,— обізвався простуджений голос.
Іван Петрович бував у цій землянці не раз. Проте зупинився і мовив:
— Ми прошаки. Нам треба добратись у Вовчок.
— Заходьте. Там з’ясуємо. Може, ви агенти, — сказав простуджений голос.
У землянці було кілька чоловік. Двоє сиділи за столом, третій на земляному тапчані. Іван Петрович відчув на собі їхні погляди. Мовчання. Раніше його тут зустрічали не так. Раніше зразу впізнавав рідні голоси і самого Кривобородова, й веселого Ваньки-шаньки, й брата свого Герасима. Він прислухався до тиші в землянці й не знімав руки з Катриного плеча.
— Шкода, що немає Кривобородова,— сказав раптом тоненький, поспішливий голосок.
— Побалакаємо без Кривобородова,— обізвався твердий і рішучий.
— Хто вас підіслав? — поспитав хитрий, вкрадливий голос.
— Хто ж їх міг підіслати? — втрутився простуджений голос, котрий супроводжував їх од горіхів.— Звичайно, німці. Признавайтесь, хто ви такі?
— Ми прошаки,— сказав Іван Петрович.
— А чому мовчить дівчисько?
— Ми прошаки,— повторила й Катря.
— Що ж ви хотіли напросити в лісі? — мовив вкрадливий голос.— І в кого? В дубів? Чи в пеньків?
— Ми йдемо у Вовчок,— сказав сліпий.
— А куди йде дівчисько? — насмішкувато поцікавився отой тоненький, поспішливий голосок.
— У Вовчок,— відповіла Катря.
— А партизанів не боїтесь? — запитав вкрадливий голос.— Вони можуть вас убити.
— Ми прошаки,— вперто повторював Іван Петрович.
Ті, що сиділи в землянці, звелись і вийшли надвір. Через деякий час вони повернулись. Мабуть, виходили на раду.
— Можете йти,— сказав тоненький поспішливий голосок.— Ми віримо, що ви чесні люди.
Запало мовчання. Знав, що вони зараз стежать за його обличчям. Що ж, вони нічого не прочитають на ньому. Він уміє читати й без очей, а вони й видющі нічого не побачать.
— У цьому лісі більш не появляйтеся,— сказав твердий і рішучий голос.
Коли одійшли від землянки, Іван Петрович сказав сухими губами:
— Катрю, не оглядайся...
Дерева шуміли густо й погрозливо. Вітер вихоплювався з яру, кидав у їхні обличчя листям. Навіть якби хтось зараз ішов за ними, то не почув би. Вони прямували на Вовчок. Іван Петрович вперто мовчав. Його лице стало непорушним, закам’яніло, а брови над переніссям зрослись... Мовчав...
Отже, вони захопили базу партизанського загону, Катря розповіла Івану Петровичу, що біля землянки Кривобородова і трохи далі на згірку зосталися сліди недавнього бою. Отже, партизанів вислідили і спробували розправитись з ними одним ударом. Мабуть, це їм не вдалось, і загін відступив, але де тепер його шукати? Іван Петрович та Катря допомагали тримати зв’язок між лісом та обласним підпіллям. Добре, що пощастило вирватись із пастки. Але ж і всі повинні знати, що на старій базі влаштовано засідку.
Перед Вовчком сіли відпочивати під кущем калини. Червоні ягоди присвічували дівчині, а для сліпого пахли солодкою гіркотою.
— Катрусю,— мовив Іван Петрович.— Скажи мені щиро: ти не злякалася?
— Спочатку злякалась, а потім ні.
— Так? А зараз не боїшся?
— Ні. Чого б я мала боятись?
— А якби нас захопили і почали катувати?
Вона нічого не відповіла. Іван Петрович розумів, що почав жорстоку розмову, що будь-яка Катрусина відповідь буде відповіддю дитини. Але не мав права не говорити про це.