Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі...
Інший час, панове братство,
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан-поет, що бачив з ганку
Богоносця-мужика.
Наш мужик — то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано-таємний,
Що живився володар.
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
Бо часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.
Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман...
Перед нами — брат нужденний,
Яким він і справді є.
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати?..
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби —
Справа гідна сил та труду,
Річ достойна боротьби!
Хлоп-мужик, панове братство,
То — підстава в наші дні...
А Січ-мати та козацтво —
Хай царствують у труні!