— Тік — так... Тік — так ...
Нервуюся, що — хвилини поглядаю на нього, лаюся...
От уже й вісім скоро. Це вона збирається там... Через хвилин десять вийде з дому, а о восьмій уже буде чекати ...
— От чорт!.. От!..
Пробило вісім. Я несамовито схоплююся й просто кричу на чергового, вимагаю, щоб випустив. А він хоч би що:
— Будете бушувати — і до ранку не випущу...
Що ти йому скажеш ? На нього не вір___Схопився я за голову, сів у куточку і мовчу вже. Годин ЗО три, мабуть, так просидів. Потім прийшов начальник і таки випустив.
Хоч і пізно було, однак я ще забіг у вбиральню, там таки, в міліції, обмився гарно під краном і аж тоді вже що духу гайнув до комсомольського скверу. Звичайно, її там не було... (А може, і зовсім не приходила?). Оббігав я всі куточки, всім особам жіночого роду в обличчя заглянув... Якась дівчина щось була й сказала на це, та я не розібрав.
Нарешті, набігавшись добре, сів я на лавочці й Задумався. Довго думав, а потім і кажу — таки сам до себе:
— Та й дурний же я, їй — богу! Аж свистить — такий дурний ...
Схопився з місця й подався до інтернату. Одначе на півдорозі роздумався:
"А що, як вона та жде мене? Там, коло двору... Зматаюся на всякий випадок".
Дві верстви здалися за п'ять кроків: не йшов, а летів. От і вуличка. Ніде ні чи — чирк. Тільки де —не-де по вікнах мигтів вогник.
Світилося і в неї у вікні.
їй — бо, я не помилився: вона сидить і жде мене ... Жде — яка радість! Ходила — ходила, а тепер сидить і сумую — • ■ Так, їй — бо, так !..
Але як її викликати ?.. Га ?.. Хіба кахикнути ? Ні — ні — ні!.. це некультурно!.. Але як же, як ?..
Пройшовся разів п'ять до рогу вулиці — і це не допомагало. Нарешті мені прийшло таке на думку: написати записку, прив'язати її до камінчика й кинути у вікно.
— Добре, їй-богу, добре!.. Це буде культурніше. Написав записку, невеличку, але теплу, і, згорнувши, хотів уже кидати, як ураз роздумав:
"А що, коли вона не сама в кімнаті?.. Може ж таке бути ?.."
Схилився я до окації й замислився:
"Не везе... Одне слово — не везе".
Може б, і довго знову думав, коли б не маленький випадок: на окації зацвірінькала якась пташка. Я мимоволі глянув угору:
"Тю, чогось же я думаю ?.."
Через хвилину я вже був на окації. Перед моїми очима була невеличка кімната, чистенька, гарно прибрана. На столі лампа, а коло столу сидить вона і щось читає. Лице в неї спокійне, очі втомлені і трохи примружені : здається, от — от стуляться. 1 більш... ні душі в кімнаті. Забилося серце часто —часто... По всьому тілі немов пролізли мурашки. Зробилося раптом ніяково і навіть страшно. Потім потроху почав заспокоюватися. Став роздумувати, як краще зробити: чи звідціля, з окації, записку кинути, чи з землі ? Чи, може, просто гукнути ...
В цей час із-за рогу раптом почулися чиїсь кроки. Я, як сидів на гілляці, так і прикипів до неї:
"От, чорт!.. невже йде хто ?.. Увесь вечір нікого не було — і на тобі!.."
А кроки наближалися й наближалися. Здавалося, що то їде гарба з снопами і риплять немазані колеса.
Я взагалі не люблю чобіт на рипах, а в ту хвилину я їх проклинав. І вкупі з ними проклинав і того чудака, що йшов по вулиці:
"Що, як побачить, гад, і зніме бучу V.. Знову доведеться побувати в районі..."
І тут трапилося: чортові рипи зацікавили і її. Вона відірвалася від книжки й хутко підійшла до вікна. Від несподіванки я інстинктивно ворухнувся — і піді мною тріснув сучок...
Далі все змішалося в одну купл : що раніше було, що опісля — не доберу. Знаю тільки, що вона несамовито крикнула, а я хутко поліз донизу. Власно не поліз, а кинувся ... Може б, і без печінок зостався, та на щастя хтось підхопив. Переді мною був якийсь
суб'єкт___Він схопив мене за петельки і почав кудись
тягти. Я спершу ввічливо щось став йому доводити, але він не зважав на це і все-таки тяг. Я став огинатися й нарешті боронитися. Та не так було це просто: суб'єкт загилив УІЄНІ у влхо, і мені потьмарилося в очах...
Коли я трохи очуняв, то був уже в якомусь довгому коридорі. Круг мене юрмились якісь люди: чоловіки, жінки, діти. .. Всі заспані, розпатлані і щось голосно кричали. Коли я розкрив очі, вся ця орава накинулася на мене:
— У, сволоч !.. Попався___
— От ми тобі покажемо зараз, як по вікнах лазити ! — кричали другі... А треті лізли з кулаками до мого лиця й прискали слиною ...
Діло йшло, як здавалося, до не дуже гарних наслідків. Я вже навіть не виправдувався, нічого не говорив, MaxHjB на все рукою. І навіть не махав, а тільки лежав на підлозі і, як йолоп, водив очима. 1 тут раптом з'являється вона... Похмура така, сердита.
Звела мене на ноги і, промовивши "дурень", повела коридором. Я мовчки, як і справді дурень, звичайно, йшов. Натовп перед нами розступився і здивовано дивився нам услід. Да, ще почулося:
Та вдруге щоб цього не було!.. Чуе,те, Валентино Іванівно ?..
— Чую, чую___— відповіла вона і вела мене далі.
"Валентина Іванівна!.. Валя ... Гарне ім'я !.. •—
думав я.— Але куди вона мене веде? і що вона робити зі мною буде?.. А взагалі — що буде, те й буде!.."
Увійшли в кімнату. Валентина Іванівна кивком голови показала мені на канапу. Я, звичайно, сів... Потім вона пройшлась кілька разів по кімнаті і раптом, зупинившись коло мене, втупилась на мене очима й сердито запитала:
— Ну, говоріть, що це все значить, товаришу?
Я довго не знаходив слів... Потім тихо і посупившись промимрив:
— Простіть, Валентино Іванівно! Цього далі не буде.
— Я про далі не питаюся. Говоріть, що зараз усе це значить?
Я не бачив її, бачив тільки ноги. Вони нервово підіймалися то одна, то друга і злегка тремтіли.
— Чу^те, нахабо! — почулося знову.— Як ви сміли? Де ваш сором ?..
Ви не можете уявити, в якому я був ідіотському становищі: і соромно, і прикро, і зло брало, і когось було шкода... Сидів і дивився в землю.
— Чуєте ? Я кого питаю ?.. Нарешті я видавив слово:
— Пробачте!.. Я ж не знав, що так трапиться... Пробачте!..
— Що, "не знав" ? Не знав, що по окаціях не можна лазити? Говоріть, чого у вікна заглядали?
— Хотів вас бачити...
— Мене?!?
Хвилину вона стояла нерухомо. Але це одну тільки хвилину, а потім аж поступилася до мене. Стала так близько, що я відчував на собі її подих.