Вони побачили серед ламп, старих парасольок, люстерок та іншого мотлоху білі статуетки Венери. Альоша рвонувся туди і потяг за собою Матроса. Пробилися крізь густий натовп і стали. Альоша забув за все. Чіткі лінії Венери заграли перед його очима.
Раптом Матрос скрикнув не своїм голосом.
— Украли! Альошко! Он стоїть...
— Де? Що?
— Он стоїть мій чорт...
— Твій чорт?
Обидва здригнулися, немов ударені громом. Серед білих статуеток і справді стояла руда горда постать чорта і простягала руку над чорним плесом. Хтось уже торгувався за неї з повною жінкою, Що стояла біля свого краму.
— Скільки за Мефістофеля, тьотю?
— Наш чорт, — прошепотів Альоша білими губами. — Наш... як це сталося? — На обличчі йому заворушився жах. Матрос озирався навколо й нічого не міг промовити. Раптом він заскреготів зубами і крикнув у вухо Альоші:
— Пувичка! Он! Держи!
Вони в'юнами шугнули в юрбу. Але, виприснувши на розі, де Матрос ясно бачив зігнуту над "буржуйкою" з пиріжками Пувиччину спину, вони нікого тепер не побачили. Пувичка як у воду впав. А може, то був і не він....
— Чого ти думаєш на Пувичку? — спитав Альоша.
Матрос нічого йому не відповів. Він заклав у кишені руки і мовчки пішов до будинку. На обличчі йому виступили синьо-червоні плями. Він тяжко дихав.
— Ну гад. Рішу!
— Матросе, що ти хочеш робити?
— Не питай. Я знаю, що я зроблю з цим підлизою.
Альоша, похнюпившись, пішов за Матросом. Тяжка тривога залягла йому в серці від Матросових слів. Що він хоче зробити? Пувичка й так лютий за те, що Матрос його "оскорбив" при всіх товаришах. Це ж все через кого? Пувичка гуляв з Матросом, а тепер Матрос гуляє вже не з ним, а з Альошею. Хіба це Пувичка подарує? Та ще й "оскорбив", аж кров із носу пішла. Пувичка ніколи цього не забуде, він не з таких. А тепер, як знову посваряться, тоді хоч із будинку тікай. Ось тобі й художествене!
— Не твоє діло, Альошко! Це вже моє діло, — кинув Матрос наче крізь сон. — Поспішаймо.
— А як же ти взнаєш, що то він украв чорта?
— Уже взнаю. Від мене, шкондра молдованська, не заховається, іконою шльопнутий. Я його взнаю.
— Чуєш, Матросе, — тихо сказав Альоша, — хай він згорить, самий Пувичка. Хіба я ще не зліплю?
— Не маєш права, — різко обірвав Матрос. — Що ж він, зараза, кров твою п'є! Я його знаю, сифілітика проклятого. Значить, ти роби, а він іксплотірує? В могилу піду, ну я йому дам чорта.
— Та чого ти так за тим чортом?
Матрос зупинився на хвилинку.
— Чого? Знай! Це мені на памнять — раз. А два — я б, може, сам продав і гроші тобі на художествене. Може, я так і хотів зробить. Почім ти знаєш?
Він стис кулаки і пустився бігти. Відтак вони вскочили на подвір'я будинку. Матрос влетів у кімнату й кинувся до своєї скриньки. Цю скриньку він мав ще від дядька, останнього свого родича. Відпливаючи в дальню путь, дядько подарував її Матросові з замочком, а сам від того часу не повертався до рідного порту. Власник такого майна, як дерев'яна фарбована скринька з замочком, Матрос був гордий не тільки з своєї вдачі, але й з виїмкового стану людини, що володіє чимсь замкненим, у чому немов заховано частку його самого.
Матрос схопився за замок, але він висів одімкнутий, трохи покривлений. Страшна блідість виступила на Матросовім обличчі. Він шарпнув кришку. Скринька була порожня, тільки шматки паперу валялись на дні.
Альоша затулив руками лице. Він не міг дивитись на страждання свого друга, що скривило йому губи і вступило в його очі.
— Матросе!
— Я йду шукати Пувичку, — відповів Матрос так спокійно, наче нічого не трапилось.
— Пацани, хто бачив Пувичку?
Ніхто не знав. Десь, мабуть, пішов із хлопцями. Може, хапають гребінці. Матрос обернувся до вікна.
— Іде, — вилетіло з його уст. Він хотів рвонутися до дверей. Альоша загородив його собою, немов збираючись рятувати від лиха.
— Матросе! — крикнув він. — Я тебе просю...
Той відтрутив Альошу рукою і став чекати. В цю мить цілий гурт хло'пців на чолі з Пувичкою увійшов до кімнати. Не сподіваючись, певне, зустріти Матроса, вони демонстративно плямкали губами, доїдаючи якісь ласощі, і весело при тому реготалися. На дверях вони заспівали:
Йшлі два вуркагана
з адєского кічмана...
Пувичка труснув головою на кімнату, щоб підтримали. Хлопці, гекнувши, вступили в свою партію:
...з адєского кічмана
дамой...
Пувичка задоволене виступив наперед, набрав духу, махнув рукою.
Лиш только уступілі... —
почав він другий куплет, закидаючи назад голову, і вся кімната вже злилася в пісні..
в адєскую маліну,
і тут поразіла їм
гроза...
Товариш мой вєрний,
болять мої рани...
Болять мої рани
на груді.
Одна заживаїть,
другая начинаїть...
А третя откриваїться
внутрі...
Хлопці поволі зійшлись на середину кімнати і побрались за шиї. Дехто заплющив очі й вигукував слова пісні з болючим піднесенням. Всі розгойдувалися в ритмі, надимали жили, стараючись перекричати один одного. Пісня лящала в вікна:
Товариш, друг вєрний,
зарой мойо тєло...
Зарой мойо тєло
на бану...
Пускай малахольні
лягавії сміються,
шо я бил геровскій
вуркаган...
— Ех! — крикнув Пувичка в якомусь дикому трансі. — Піддерж!
Росія, Росія,
велікая держава...
Вона проїграла
войну...
Всі одним високим гарячим криком злилися в неймовірному пафосі, не здаючи собі справи в словах. Вони старанно вимовляли кожне з цих слів, але вимовляли тільки губами, якими ворушили з завзяттям. Думка ж десь була понад словами, десь билася в хвилях самої пісні:
А бєлоє знамя
в бою потіряла.
Тепер ми кімаєм
на бану...
Пісня стихла.
Матрос одійшов од стіни, наблизився до гуртуй процідив крізь зуби:
— П'отіряла? Разві?
Пувичка раптом утяг якось голову в плечі. Зблід.
— Матрос?
— Почти шо.
Настала коротка тиша. Потім хтось крикнув:
— І одскоч. Чого ти?
Матрос без слова ударив його в здухвину — той упав. Хлопці подались назад. Пувичка зухвало крикнув:
— Ану, ти! Ще й б'ється! Жигун! Не думай, що ти отаман. Забудь!
Альоша зрозумів все за одну хвилину. Він підскочив до Матроса:
— Вони хотять погубить тебе! Хай спробують.
— Да, я був, єсть і буду! — крикнув Матрос до Пу-вички. —А тебе я рішу на місці, пувиця погана. Пацани!! Совєт дав нам поміщення, а такого порядку я не знаю, щоб ламать . замок у свого і продавать на базарі вещ.