– Не звертай на нього уваги! – сказала дівчина французькою і грубо схопила мене за руку, ніби збиралася силою повернути до себе. – У нас із ним свої стосунки, це давня справа. – І вона знову вищирила зуби, ніби готуючись до укусу. – Послухай сюди, старий лисе! Уважно послухай. Я сказала, швидше піду топитися, ніж із тобою.
І знову шинкарка та Франсуаза зареготали гидкими дурнуватими голосами. Здавалося, це їхня звична розвага, щоденні жарти. Але я злякався, коли побачив, як Франсуаза раптом накинулась на чоловіка з удаваними ніжностями, кинулася йому на шию з пестощами, від яких він здригався, але не наважився відштовхнути її. Ще гірше я себе відчув, коли зустрівся очима з чоловіком – його погляд був зляканим, несміливим і приниженим. Мені й самому було незатишно поряд із жінкою, яка раптово прокинулася зі свого заціпеніння і перетворилася на таку розлючену фурію, що у неї аж затремтіли руки. Я кинув на стіл гроші і хотів піти геть, але вона зупинила мене:
– Якщо він тобі заважає, я викину його геть, надвір, цього кобеля. Він повинен слухатися мене. Випий зі мною ще. Давай!
Вона кинулася до мене із неприродно гарячими старанними обіймами, які, звичайно ж, були тільки грою, що мала подратувати того чоловіка. Після кожного свого руху вона кидала на нього швидкий погляд, і мені було гидко спостерігати, як кожен її жест примушував його здригатися, ніби його шкіру лизнуло полум'я. Я не звертав на неї уваги і стежив тільки за тим, як у ньому збільшувалося і закипало щось середнє поміж люттю, гнівом, заздрістю і жаданням, але щойно вона кидала на нього погляд, він злякано опускав голову. Жінка притиснулася до мене ще тісніше, я відчував, як усе її тіло тремтить зі злої насолоди від цієї гри, і мене лякало її вульгарне обличчя, яке пахло дешевою пудрою, випари її обвислої плоті. Щоб відвернутися від неї, я взявся за сигару, а коли мій погляд шукав на столі сірника, вона наказала йому:
– Ану принеси вогню!
Я злякався ще більше, ніж він, почувши цей принизливий наказ, і похапцем спробував сам знайти вогонь. Але відразу ж після її слів, які прозвучали, ніби удар нагайкою, він, хитаючись, підбіг своїми дрібними кривенькими кроками до нашого столу і похапцем, ніби стіл міг попекти його, виклав переді мною свою запальничку. На мить наші погляди зустрілися, і я побачив у його очах безкінечний сором і гірке розчарування. І цей рабський погляд розбудив у мені чоловічу солідарність. Я соромився разом із ним цього приниження чоловіка жінкою.
– Дуже вам дякую, – сказав я німецькою, і вона здригнулася. – Не варто було турбуватися.
І подав йому руку. Він трохи повагався, а тоді я відчув у своїй долоні кістляві вологі пальці і раптовий, ніби спазм, вдячний потиск долоні. Ми лише на мить зустрілися поглядами, а потім його очі знову напівприкрили втомлені повіки. З упертості я хотів запропонувати йому сісти за наш столик, і, мабуть, це запрошення уже було відчутне у моєму жесті, бо вона випередила мене, квапливо звелівши:
– Сядь на місце і не заважай!
І тут мені стало зовсім гидко від її неприємного голосу та безглуздого знущання. Що це все значить – ця брудна, бридка повія, цей божевільний і цей чад від пива, тютюну і дешевих парфумів? Я захотів вийти на свіже повітря. Підсунув їй гроші, піднявся зі свого місця й енергійно відіпхнув її, коли вона сильніше притиснулася до мене. Мені було гидко брати участь у цьому приниженні людини, і рішучістю своєї відмови я недвозначно дав їй зрозуміти, наскільки мало приваблює мене її тіло. Її охопила лють, біля рота утворилася негарна зморшка, але вона так і не наважилася вилаятися і повернулася до нього із виразом сильної ненависті на обличчі. А він, ніби у передчутті небезпеки, сягнув до кишені і тремтячими пальцями витягнув гаманець. Він боявся залишатися з нею на самоті, це було помітно, і кваплячись, не міг розв'язати вузлик плетеного вовняного гаманця із нашитим зверху бісером, а в нього був саме такий гаманець, які носять селяни і дрібні службовці у місті. Було дуже помітно, що він не звик швидко віддавати гроші, не те що матроси, які миттєво і впевнено видобували з кишень і сипали на стіл дзвінкі монети. Він знав ціну грошам і звик уважно перераховувати їх, довго зважуючи в руках кожну монету перед тим, як розлучитися з нею.
– Як він тремтить над своїми любими грошиками! Що, не можеш розв'язати? Зачекай! – зареготала вона і підступила до нього ближче. Він здригнувся і мимоволі відступив на крок назад, а вона, побачивши його переляк, знизала плечима і сказала з невимовною огидою у погляді: – Не бійся, я нічого в тебе не заберу. Плювати я хотіла на твої гроші. Знаю, що в тебе кожна копієчка порахована і ти не можеш пережити, якщо віддаси на одну більше, ніж треба. А особливо, – і вона раптом тицьнула йому пальцем у груди, – особливо вважай на папери, які ти зашив сюди, дивись, щоб ніхто не вкрав!
І він справді злякано вхопився своїми кістлявими тремтячими руками за одяг у тому місці, де, мабуть, були заховані документи, його пальці помацали тканину і заспокоєно опустилися, так хворий під час серцевого нападу хапається рукою за груди.
– Скнара! – виплюнула вона йому в обличчя.
Але тут він раптом побуряковів, відчайдушним рухом кинув гаманець Франсуазі, яка скрикнула від переляку, а потім зареготала, і вибіг повз неї геть, у двері, ніби рятуючись від пожежі.
Німкеня ще мить постояла, випроставшись, її очі блищали від люті. А потім повіки знову сонно опустилися, тіло розслабилося, напруга зникла. Уже за мить вона стала старою і втомленою. Щось нерішуче і втрачене затьмарювало її погляд, який тепер був скерований у мій бік. Вона стояла посеред кнайпи, ніби п'яна, яка щойно прокидається, крізь отупіння відчуваючи свою провину.
– Він там, на вулиці, тепер скиглить за своїми грошима. Може, навіть піде в поліцію і скаже, що ми обікрали його. А завтра знову прибіжить. Але я не піду з ним. З ким завгодно, тільки не з ним!
Вона підійшла до шинквасу, кинула кілька монет і різким рухом влила у себе чарку горілки. Лютий вогник знову засвітився в її очах, але був уже затуманеним, ніби погляд застилали сльози люті і сорому. Мене охопила відраза до неї, я не спромігся навіть на співчуття.