Мілан КУНДЕРА
ВТРАЧЕНІ ЛИСТИ
1.
За моїми підрахунками щосекунди в світі охрещуються два-три вигадані персонажі. Тому завжди, коли мені доводиться поповнювати неозорий натовп Іванів Христителів, я впадаю у розпач. Та що поробиш, треба ж своїх героїв якось називати. Цього разу я хочу наголосити, що моя героїня належить мені й більше нікому (вона для мене важливіша від усіх), а тому даю їй ім'я, яке ніколи не носила жодна жінка: Таміна. Уявляю її гарною, високою. Їй десь біля тридцяти, родом з Праги.
Подумки бачу, як вона йде вулицею провінційного міста в Західній Європі. Так, так, ви не помилились: Прагу, що далеко звідси, я називаю, тоді як містечко, в якому відбуваються події мого оповідання, залишаю анонімним. Це суперечить правилам перспективи, та вам не залишається нічого іншого, як змиритись.
Таміна працює офіціанткою у маленькій винарні, що належить одному подружжю. Прибуток від закладу був таким незначним, що господар мусив знайти собі якусь роботу, а звільнене місце довірив їй. Різниця між мізерною платнею власника на новому місці й ще мізернішою платнею Таміни складала їхній скромний зиск.
Таміна подає каву й кальвадос нечисленним відвідувачам (винарня була зазвичай напівпорожня), а потім знову йде за стойку. На стільці біля бару майже завжди сидить хтось, кому хочеться з нею поговорити. Усі її люблять. Бо вона вміє слухати людей.
Та чи слухає їх навправді? Чи лише так уважно мовчки дивиться? Не знаю, зрештою, це не так уже й суттєво. Важливо, що вона їх не перебиває. Знаєте, як буває, коли розмовляють двоє людей. Один щось каже, а інший його раптом переб'є: "Так само, як я, я…" й розповідає про себе, поки тому першому знову не вдасться сказати: "Так само, як я, я…".
Речення "Так само, як я, я…" є нібито мостиком, щоб продовжувати думку іншого, та це омана: насправді воно є брутальною обороною проти брутального ґвалту, намаганням вивільнити з рабства власне вухо, щоб нападом поневолити вухо противника. Адже усе життя людини між собі подібними є лише боротьбою за чуже вухо. Таємниця успіху Таміни полягає в тому, що вона не прагне розповідати про себе. Окупантів свого вуха сприймає без опору й ніколи не каже: "Так само, як я, я…".
2.
Бібі на десять років молодша від Таміни. Скоро рік, як вона щодня розповідає Таміні про себе. Недавно сказала (власне, з цього моменту все й почалося), що влітку збирається зі своїм чоловіком до Праги..
В ту мить Таміна немовби пробудилась зі сну, що тривав кілька років. Бібі хоче ще щось сказати, але, всупереч своїй звичці, Таміна перебиває її: "Бібі, чи не могли б ви, як поїдете до Праги, зайти до мого батька й привезти мені одну дрібничку? Справді, дрібничку! Маленький пакуночок".
"Для тебе що завгодно", — люб'язно відповіла Бібі.
"Була б тобі до смерті вдячна", — сказала Таміна.
"Можеш на мене покластися", — мовила Бібі, й жінки ще трохи говорили про Прагу: щоки Таміни пашіли.
Потім Бібі сказала: "Я хочу написати книжку".
Таміна думала про свій пакуночок в Чехії, та зрозуміла, що мусить підтримувати дружбу з Бібі. А тому негайно запропонувала своє вухо: "Книжку? Про що?"
Однорічна донечка Бібі підняла шум, вовтузячись біля бару під стільчиком, на якому сиділа її мама.
"Тихо, — сказала Бібі, спрямувавши свій голос вниз, а потім замислено видихнула разом з димом, — про те, як я бачу світ".
Дитина пищала все пронизливіше, а Таміна запитала: "Ти змогла б написати книжку?"
"Чому ні, — сказала Бібі й знову замислилась, — само собою, мушу довідатись, як, власне, пишуться книжки. Не знаєш випадково Банаку?"
"Хто то такий?" — запитала Таміна.
"Письменник, — відповіла Бібі,— живе тут. Треба з ним познайомитись".
"Що він написав?"
"Не знаю, — сказала Бібі й замислено додала, — треба, мабуть, прочитати якусь його річ".
3.
У слухавці мав би залунати вигук радісного здивування, а натомість прозвучало холодне: "Що це ти раптом згадала?"
"Ти ж знаєш, у мене проблеми з грошима. Телефон дорогий", — виправдовувалася Таміна.
"Могла б написати! Поштова марка не така вже й дорога! Вже й не пам'ятаю, коли отримувала від тебе листа."
Таміна подумала, що розмова зі свекрухою починається погано, тому взялася випитувати, як їй ведеться, що робить, аж врешті відважилась: "Хочу тебе дещо попросити. Коли ми від'їжджали, ми залишили у тебе такий пакуночок."
""Пакуночок?" Так. Ви з Петром замкнули його у письмовому столі Петрового батька. Пригадуєш, Петр завжди мав там свою шухляду. Ключ він віддав тобі."
"Про ніякий ключик нічого не знаю".
"Мамо! Він мусить бути в тебе! Петр його тобі точно давав! Я сама бачила."
"Нічого ви мені не давали."
"Минуло вже багато років, ти могла забути. Я лише хочу, щоб ти подивилася, чи є у тебе той ключик. Ти його неодмінно знайдеш."
"А що мені з ним робити?"
"Лише подивися, чи той пакуночок в порядку на своєму місці."
"Чому його мало б там не бути? Ви його туди клали?"
"Клали."
"Тоді для чого відкривати ту шухляду? Гадаєте, що я щось зробила з вашими нотатниками?"
Таміна розхвилювалась: звідки свекруха знає, що там нотатники? Адже вони були загорнуті, пакуночок був старанно заклеєний. Та вона нічим не виявила свого здивування:
"Я нічого такого не кажу. Хочу лише, щоб ти глянула, чи там усе в порядку. Потім скажу тобі, що робити далі."
"Можеш пояснити мені, про що йдеться?"
"Мамо, я не маю часу довго розмовляти. Це дорого!"
Свекруха розплакалась: "Не дзвони мені, якщо це так дорого."
"Мамо, не плач," — сказала Таміна. Цей плач вона знала напам'ять. Свекруха плакала завжди, коли хотіла їх до чогось змусити. Впливала своїм плачем, і не було нічого аґресивнішого, ніж її сльози.
Зі слухавки лунали схлипування, і Таміна сказала: "До побачення, мамо, я ще зателефоную."
Свекруха плакала, а Таміна не могла наважитись покласти слухавку перш, ніж почує слова прощання. Та плач не припинявся, а кожна сльоза коштувала багато грошей.
Таміна повісила слухавку.
"Пані Таміно, — показуючи на годинника, з незадоволенням у голосі сказала власниця винарні, — ви телефонували дуже довго." Потім вона порахувала, скільки коштувала розмова з Чехією, Таміна злякалась тієї великої суми. Вона мусила рахувати кожну копійку, щоб вистачило до наступної платні. Та заплатила, не повівши й бровою.