— Це вам, ласкава пані, завдячую я втіху отримати запрошення на обід у префектурі?..
— Ви завдячуєте це, добродію, тільки своїй славі,— сухо відповіла Луїза, прикро вражена іронією, що ховалася в змісті фрази, яку Люсьєн сказав із таким розрахунком, щоб поранити гордість своєї колишньої покровительки.
— О графипе! — сказав Люсьсп з лукавою і ледь визивною усмішкою.— Навряд чи я зважуся пав’язувати вам товариство людини, яка потрапила до вас у нелас— ку.— Не чекаючи відповіді, він обернувся і, побачивши єпископа, вклонився йому з шанобливою гідністю.— Ваша превелебносте, ви майже пророк,— сказав Люсьєп голосом, сповненим чарівливої лагідності,— і я докладу всіх зусиль, щоб ви виявилися пророком справжнім. Я щасливий, що прийшов сюди сьогодні, адже це дало мені нагоду зустріти вас і висловити вам свою глибоку пошану.
Люсьєн почав з єпископом розмову, яка тривала десять хвилин. Усі жінки дивились на поета, мов на якесь диво, його песподівана зухвалість відібрала в графині дю Шат— ле дар мови. Вона бачила, що Люсьєном захоплені всі жінки; вона чула перешіптування й розуміла, що з уст в уста переказують дошкульні слова, якими вопи щойно обмінялись і які Люсьєн явпо зневажливим тоном кинув їй просто в обличчя. Серце її стислося від почуття ображеного гонору.
"Якщо він не прийде на обід у префектуру, це буде скандал! — подумала вона.— Звідки в нього стільки гордості? Може, в нього закохалася мадмуазель де Туш?.. Він такий вродливий! Казали, нібп вона примчала до нього другого дня по смерті актриси!.. Може, він повернувся сюди тільки, щоб урятувати свого зятя? Може, якась дорожня пригода змусила його добиратися до Мап— ля на зап’ятках нашої карети? Того райку Люсьєн так дивно подивився па Сікста й на мене".
То був вихор думок, і, на своє лихо, Луїза віддавалася їм, водночас дивлячись на Люсьєна, який розмовляв з єпископом так, ніби був королем салону; вій нікому перший не кланявся і' чекав, поки до нього підійдуть; його неуважний погляд ковзав по вітальні, він умів надати своєму обличчю будь-якого виразу з невимушеністю, гідною його навчителя де Марсе. Він пе урвав бесіди з прелатом навіть для того, щоб привітатися з де Сенон— шем, який підійшов і зупинився неподалік.
Не мипуло й десяти хвилин, як Луїза геть утратила самовладання. Вона підвелась, підійшла до єпископа і сказала йому:
— Що вам таке розповідають, превелебносте? З ваших уст не сходить усмішка.
Люсьєн чемно відступив, даючи графині дю Шатле змогу поговорити з єпископом.
— Який дотепний цей молодий чоловік, графипе!.. Він сказав мені, що все завдячує вам...
— Мені не властива невдячність, ласкава пані! — сказав Люсьєн, кинувши на графиню докірливий погляд, що зачарував її.
— Послухаємо, що ви скажете,— мовила вона, порухом віяла запрошуючи Люсьєна підійти ближче.— Хо— діть-но сюди, з монсеньйором. Його превелебність буде нашим суддею.
І вона пішла в будуар, повівши з собою єпископа.
— Вона накидає його преосвященству досить-таки кумедну роль! — сказала одна дама з табору Шандурів умисне голосно, щоб її почули.
— Нашим суддею? — перепитав Люсьєн, поглядаючи то на прелата, то на префектову дружину.— А хто ж підсудний?
Луїза де Негрпеліс сіла на диван у своєму колишньому будуарі. Посадивши Люсьєна по один бік від себе, а єпископа по другий, вона почала розмову. І тут Лю— сьг.н виявив найвищу честь своїй колишній подрузі, він здивував її і потішив: він зовсім не слухав, що вона казали! Поет наслідував жести й позу Пасти в "Танкре— ді", коли вона співає: "О раїгіа!" А його обличчя співало знамениту каватину Ріццо. До того ж здібний учень Коралі зумів зронити сльозу.
— О Луїзо! Як я тебе кохав! — прошепотів він їй на вухо, не звертаючи уваги ні па єпископа, ні на розмову, тільки-но побачив, що графиня похмітпла його сльози.
— Витріть сльози! Невже ви хочете згубити мене ще раз? — тихо сказала вона йому, обернувшись до єпископа сипною, що вкрай збентежило його превелебність.
— О, досить і одного разу! — жваво відповів Люсьєп. (Благальний тон кузини маркізи д’Еспар осушив би сльози і в Марії Магдалини)Боже, боже!.. На мить ожили мої спогади, мої мрії, мої двадцять років!.. І ви!..
Єпископ підвівся й поквапився вийти до вітальні, зрозумівши, що його гідність може постраждати в товаристві колишніх коханців. Усі, ніби змовившись, залишили префектову дружину та Люсьєна на самоті. Але за чверть години Сікст, якого почали дратувати перешіптування та смішки гостей, що походжали біля дверей будуара, увійшов туди із стурбованим виразом обличчя й побачив, що Люсьєн та Луїза захопились розмовою.
— Пані, — сказав Сікст дружині на вухо,— ви краще, ніж я, знаєте Ангулем, тож чи не слід вам потурбуватися про добру славу префектової дружини і про гідність представника уряду?
— Мій друже,— відповіла Луїза, змірявши свого цензора таким гордовитпм поглядом, аж той здригнувся,— я розмовляю з паном де Рюбампре про справи, які безпосередньо стосуються й вас. Ідеться про те, щоб урятувати одного винахідника, бо він стоїть на краю загибелі, ставши жертвою ницих підступів, і ви, звичайно, нам допоможете... Що ж до дам, чия думка про мене так вас обходить, то ви зараз побачите, як я змушу їх по— прикусувати язики.
І графиня вийшла з будуара, спираючись на руку Люсьена. Гординя великосвітської дами спонукала її кинути товариству ще зухваліший виклик, і вона повела поета підписувати шлюбний контракт.
— Підпишемо разом, гаразд? — мовила вона, подаючи Люсьєнові перо.
Люсьєн попросив її розписатися так, щоб він міг поставити свій підпис поряд.
— Пане де Сенонш, невже ви пе впізнали папа де Рю— бампре? — сказала графиня, і гоноровитому мисливцеві довелося вклонитись Люсьєнові.
Луїза дю Шатле повернулася з поетом до вітальні, вона посадила його між собою та Зефіріною на фатальну канапу посеред кімнати. І, сидячи там, мов королева на троні, тихим голосом почала розмову, сповнену іронічних випадів, яку підтримали дехто з її колишніх друзів та кілька дам, котрі складали її почет. Незабаром Люсьен став героєм гуртка; він підхопив розпочату графинею розмову про Париж і з надзвичайною дотепністю тут-таки склав сатиру на паризьке життя, пересипаючи її анекдотами про всяких знаменитостей — справжніми ласощами для жадібних до таких оповідок провіпціалів. Усі захоплювалися розумом Люсьєна не менше, ніж його вродою та ошатністю вбрання. Графиня дю Шатле так вочевидь торжествувала перемогу поета, вона так майстерно грала на всіх його струнах (наче музикант, зачарований своїм інструментом), так доречно підказувала йому слушні репліки, вона кидала на гостей такі промовисті погляди, ніби вимагаючи від них захоплених слів на адресу юного красеня, що декотрі дами уже вбачали в одночасному поверненні Луїзи та Люсьєна глибоке кохання, яке стало жертвою взаємного непорозуміння. І чи не досада призвела до злощасного шлюбу з Сікстом дю Шатле? Чи не кається вона тепер, що вчинила так нерозважливо?