— Ну, гаразд, я визволю його. Але чи прийме він мене в компанію, коли опиниться па волі? — запитав старий Сешар.
— Це нас не стосується,— сказав Куенте-гладкпй.— Невже ви думаєте, чоловіче, що ось дасте ви синові десять тисяч і на цьому кінець? Патент на винахід коштує дві тисячі франків — і не раз доведеться з’їздити до Парижа. Потім не завадило б, як каже мій брат, виготовити пробну тисячу стоп, ризикнути спершу кількома великими чанами маси, щоб дістати точне уявлення про цінність винаходу,— а вже тоді вкладати гроші у справу. Ви ж
повніші розуміти: довіряти винахідникам слід з великою осторогою.
— Щодо мене,— сказав Куенте-великий,— то я віддаю перевагу уже спеченому хлібові,
Старші Сешар не спав цілу ніч, міркуючи, як йому вчинити. "Якщо я заплачу Давідові борги, він вийде па волю, а тоді яка йому буде потреба ділити зі мною прибутки? Він добре розуміє, що я обшахрував його, втягши тоді в лілову спілку зі мною. Обпікшись раз, він не захоче обпектись удруге. Отож мені вигідніше тримати його в тюрмі... у безвиході".
Куенте надто добре знали старого Сешара і розуміли, що в полюванні на Давіда він буде з ними заодно. Власне, усі троє міркували так: "Щоб заспувати комерційну спілку для запровадження у виробництво таємничого вииаходу, необхідно провести низку досліджень, а щоб провести дослідження, треба визволити Давіда Сешара. Але Давід, опинившись на волі, вислизне від нас". Крім того, кожен мав іще якусь задню думку. Пті-Кло міркував: "Ось одружуся і тоді плювати я хотів на Куенте. Але поки що треба їм догоджати". Куенте-великий думав: "Ліпше я триматиму Давіда під замком і буду хазяїном становища". Старий Сешар твердив собі: "Заплачу я борги сина, а він мені подякує та й по всьому!" Тим часом бва, незважаючи на доскіпливі розпитування старого виноградаря, незважаючи на погрози вигнати її з дому, не хотіла ні відкрити свекрові притулок свого чоловіка, ні навіть влаштувати їм де-небудь зустріч. Вона не була певна, що вдруге пощастить так добре заховати Давіда, як тепер, і вперто відповідала старому: "Виручіть сина і про все довідаєтесь". Ніхто з чотирьох зацікавлених осіб, що зібралися тут мовби за накритим столом, не наважувався доторкнутись до страв, так усі боялися, що його випередять; і всі тільки стежили за суперниками, остерігаючись один одного.
Через кілька днів по зникненні Давіда Пті-Кло навідав Куенте-великого на його фабриці.
— Я зробив усе від мене залежне,— сказав вій йому.— Давід'добровільно запроторив себе до.якоїсь невідомої нам в’язниці і там спокійно вдосконалює свій винахід. Якщо ви й не досягли мети, я в тому не винен. Виконуйте свою обіцянку.
— Залюбки, коли ми доб’ємося успіху,— відповів Куен— те-великий.— Сешар-батько ось уже кілька днів, як тиняється тут. Він заходив до нас, цікавився виробництвом
паперу. Старий скнара пронюхав про синове відкриття і хоче мати з нього зиск. Отож є надія заснувати спілку. Ви повірений батька і сина...
— І святого духа, що віддасть їх у наші руки,— докинув Пті-Кло з посмішкою.
— Авжеж,— відповів Куенте.— Посадіть Давіда до в’язниці або віддайте його в наші руки, домігшися, щоб він підписав зобов’язання про утворення комерційної спілки з нашою участю, і ви одружитеся з мадмуазель де Ляе.
— Це ваш ультиматум? — запитав Пті-Кло.
— Уе?1,—сказав Куенте,— якщо ми вже говоримо з вами по-іноземному.
— Так послухайте, що я скажу вам чистісінькою французькою мовою,— сухо кинув Пті-Кло.
— Ну що ж! Послухаємо,— мовив Куенте із зацікавленим виразом.
— Відрекомендуйте мене завтра ж пані де Сепонш, добийтеся для мене якогось відчутного результату, одне слово, здійсніть свою обіцянку, або я сам заплачу Даві— дові борги, продавши свою контору, й увійду з ним до паю. Я не бажаю пошитися в дурні. Ви розмовляли зі мною навпростець, і я теж буду з вами відвертий. Я виконав свої зобов’язання, тепер викопуйте ви. Ви маєте все, я — нічого. Якщо ви не підтвердите слова ділом, я теж зумію зіграти з вами лихий жарт.
Куепте-великий надів капелюха, взяв парасольку, прибрав властивого йому єзуїтського виразу і вийшов, запропонувавши Пті-Кло йти за ним.
— Зараз ви пересвідчитеся, любий друже, протоптав я для вас стежечку чи ні...— сказав фабрикант стряпчому.
Своїм лукавим і топкпм розумом фабрикант миттю збагнув усю небезпеку становища; з такими людьми, як Пті-Кло, слід було грати у відкриту гру. Втім, він уже якось, про всяк випадок і для очистки совісті, прошепотів кілька слів на вухо колишньому генеральному консулові, вдавши, ніби його вельми турбує добробут мадмуазель де Ляе.
— У мене є дещо на прикметі для Франсуази. Адже з тридцятьма тисячами франків посагу,— додав він, по— сміхпувшись,— як на нинішні часи, дівчині не слід надто вередувати.
— Ми ще повернемося до цієї розмови,— відповів франсіс дю Отуа.— Після від’їзду папі де Баржетоп еталони ще пані де Сенонш круто змінилося, і ми маємо надію видати Франсуазу за дворянина — якого-небудь підстаркуватого поміщика.
— І вона погано закінчить,— сказав паперовий фабрикант, споважнівши.— Послухайтесь мене, видайте її ліпше за здібного й шанолюбного молодика, якому ви протегуватимете і ЯКИЙ здобуде для своєї дружини високе становище.
— Побачимо,— знову ухилився ВІД прямої ііІДПОВІДІ франсіс.— Так чи так, треба ще спитати, якої про це думки її хрещена мати.
Після смерті Баржетона Луїза де Негрпеліс продала будинок на вулиці Мінаж. Пані де Сенонш, вважаючи своє помешкання надто тісним, умовила чоловіка купити цей дім, колиску шанолюбних мрій Люсьєна і місце зав’язки цієї історії. Зефіріна де Сенонш поставила собі за мету успадкувати своєрідну королівську владу, яку мала тут пані де Баржетон, завести свій салон, одне слово, стати вельможною дамою. У вищому ангулемському товаристві після поєдинку де Баржетона з де Шандуром стався розкол; одні обстоювали невинність Луїзи де Негрпеліс, інші вірили наклепам Станіслава де Шандура. Пані де Сенонш висловилася за Баржетонів і негайно завоювала симпатії їхніх прихильників. Потім, переїхавши в особняк Баржетонів, вона скористалася зі звички багатьох ангулемських дворян віддавна збиратись у цьому домі за картярським столом. Пані де Сенонш приймала гостей щовечора і завдяки цьому здобула рішучу перемогу над Амелі де ЦІандур, котра очолювала ворожу партію. Після цього надії Франсіса дю Отуа, який опинився в самому осередді ангулемської аристократії, зайшли так далеко, що він запалився бажанням видати Франсуазу за старого де Севрака, котрого так і не змогла вполювати для своєї дочки пані дю Броссар. Повернення Луїзи де Баржетон, тепер уже дружини ангулемського префекта, збільшило надії Зефіріни щодо своєї улюбленої хрещениці. Вона сподівалася, що графиня Сікст дю Шатле використає свій вплив і гідно віддячить тій, яка свого часу мужньо виступила на її захист. Паперовий фабрикант, знаючи Ангулем як свої п’ять пальців, умить оцінив, наскільки знизились його шанси на успіх, але вирішив здолати труднощі за допомогою сміливого й зухвалого маневру, на який зважився б тільки Тартюф. Миршавий адвокатик, здивований чесністю свого спільника по крутійству, не заважав йому віддаватись цим нелегким роздумам, поки вони йшли від паперової фабрики до будинку на вулиці Мінаж. Ллє в передпокої непроханим гостям довелося зупинитись, коли лакей заявив: "Пані снідають".