— Мені потрібні мої чорні панталони, фрак і атласний жилет, — сказав він Саманонові, подаючи йому бирку з помором.
Саманоп смикнув за мідну ручку дзвоника, і згори зразу спустилася жінка — нормандка, судячи з її свіжого й рум’яного обличчя.
— Видай на день цьому панові його одяг, — сказав він, простягуючи клієнтові руку. — 3 вами мати справу — одна приємність. Але недавно ваш приятель привів сюди молодика, який нахабно мене ошукав!
— Його ошукаєш! — сказав славетний митець, звертаючись до двох газетярів і з кумедною гримасою кивнувши в бік Саманона.
І, як ото роблять лацароні, коли хочуть отримати на день свій вихідний костюм із monte di pietа знаменитий художник віддав лихвареві тридцять су, що їх Сама— пон узяв жовтою, зморшкуватою рукою й укинув у шухляду конторки.
— Що за дивну комедію ти тут робиш? — спитав Лусто у великого художника, який, приохотившись до куріння опіуму і заглибившись у споглядання зачарованих замків, уже не хотів або не міг нічого створити.
— Цей чоловік бере в заставу куди більше речей, ніж їх приймають у ломбард, але водночас він наділений почуттям якогось моторошного милосердя й тому дозволяє вам користуватися вашим одягом, коли ви маєте в пьому потребу, — відповів митець. — Сьогодпі ввечері мене з моєю коханкою запрошено на обід до Келлерів. Мені легше роздобути тридцять су, апіж двісті франків, і ось я прийшов по свій костюм, який за півроку дав цьому милосердному лихвареві сто франків чистого прибутку. Саманон уже проглинув мою бібліотеку, книжку за книжкою.
— І монету за монетою, — сміючись, докинув Лусто.
Я можу дати вам півтори тисячі фрапків, — сказав
Саманоп Люсьєпові.
Люсьєн підскочив, неначе дисконтер угородив йому в серце розпечений залізний рожен. Саманон тим часом уважно роздивлявся векселі, перевіряючи термін виплат.
— Крім того, — провадив лихвар, — я повинен побачитися з Фапданом, якому доведеться дати мені в заставу книжки. А з вас багато не візьмеш, — звернувся він до Люсьєна. — Ви живете з Коралі, й ваші меблі описано.
Лусто поглянув на Люсьєна, а той схопив векселі й миттю вибіг із крамнички на бульвар, вигукпувши:
— Може, то сам диявол?!
Якусь мить поет роздивлявся крамничку; проходячи повз неї, люди посміхалися, — такою вона здавалася жалюгідною, такими вбогими і брудними були полиці, на яких тіснилися книжки з етикетками, — і кожен, либонь, думав: "Чим же тут торгують?"
За кілька хвилин від лихваря вийшов і знаменитий митець, той самий, кому через десять років судилося взяти участь у грандіозному, але позбавленому надійного підгрунтя починанні сен-сімоністів. Тепер він був у елегантному косткші. Він усміхнувся журналістам і разом з ними попрямував до пасажу Папорами, щоб там завершити свій туалет, звелівши наваксувати собі чоботи.
— Коли Самапон приходить до книготорговця, постачальника паперу або друкаря — то певний знак, що вони приречені, — сказав митець журналістам. — Саманон — це наче трунар, який з’являється, щоб зняти мірку з покійника.
— Ти ніде не дисконтуєш свої векселі, — сказав Етьєн Люсьєнові.
— Якщо векселів не бере Саманон, — підтвердив митець, — уже піхто їх не візьме, бо він ultima ratiol. Це один з вишохувачів Жігонне, Пальма, Вербруста, Гобсека та інших крокодилів, які чатують на здобич у болоті Парижа; кожна людина, що наживає або проживає багатство, рано чи пізно має спіткатися з ними.
— Якщо ти не згоден дисконтувати векселі з розрахунку п’ятдесяти відсотків, то обміняй їх на дзвінку монету, — сказав Лусто.
— Як саме?
— Віддай векселі Коралі, а вона пакине їх Камюзо. Ти обурений? — здивувався Лусто, коли Люсьєн на ці слова сахнувся від нього наче опечений.— Яка легковажність! Невже ти можеш покласти на одні терези своє майбутнє і таку дурничку?
— Треба віддати Коралі бодай ці гроші, — сказав Люсьєн.
— Та ти здурів! — вигукнув Лусто. — Чотириста франків не допоможуть там, де потрібні чотири тисячі. Залишмо трохи на випивку в разі програшу, а все інше — на карту!
— Чудова думка! — сказав знаменитий митець.
За чотири кроки від закладу Фраскаті ці слова справили на двох приятелів магічний вплив. Люсьєп і Лусто відпустили кабріолет і увійшли до грального дому. З першого заходу вони виграли три тисячі франків, спустилися до п’ятисот, знову виграли три тисячі сімсот франків; потім спустилися до ста су, зуміли піднятися до двох тисяч франків і ризикнули на чіт, сподіваючись відразу подвоїти виграш; чіт не випадав уже п’ять разів поспіль, і вони поставили на нього всю суму. Знову випала лишка. Тоді, після двох годин жорстоких хвилювань, Люсьєн і Лусто збігли сходами цього знаменитого закладу. В них залишилася сотня франків, відкладених на обід і випивку. Коли вони опинилися під бляшаним дашком ганку з двома колонами, який приваблював до себе стільки поглядів — і радісних, і сповнених розпачу, — Лусто сказав, заглянувши у блискучі очі Люсьєна:
— Проїмо лише п’ятдесят франків.
Приятелі знову піднялися сходами. Через годину вони мали тисячу екю і весь виграш поставили на червоне, хоч воно виходило перед тим уже п’ять разів підряд. Вони сподівалися на ту саму випадковість, яка нещодавно призвела їх до краху. Вийшло чорне. Була шоста вечора.
— Проїмо тільки двадцять п’ять франків, — сказав Люсьєн.
Нова спроба тривала недовго, двадцять п’ять франків було програно в десять ставок.
Тоді Люсьєн у нестямі кинув останні двадцять п’ять франків на цифру свого віку й виграв; годі описати, як тремтіла його рука, коли він узяв лопаточку, щоб підгорнути до себе монети, які круп’є кидав на стіл одну по одній. Люсьєн дав десять луїдорів Лусто й сказав:
— Тікай звідси до Вері!
Лусто зрозумів приятеля й пішов замовляти обід. Залишившися сам-один за гральним столом, Люсьен поставив свої тридцять луїдорів на червоне — й виграв. Підбадьорюваний таємним голосом, який іноді чують гравці, віп поставив усе на червоне й виграв. У грудях у нього палахкотіло полум’я. Вже не дослухаючись до внутрішнього голосу, він переніс сто двадцять луїдорів на чорне ~ й програв. Люсьєн спізнав тоді знайоме кожному гравцеві невимовно солодке почуття, яке приходить на зміну шаленому збудженню в ту мить, коли уже немає чим ризикувати, і невдаха покидає осяйний палац, де щойно розвіялись його райдужні мрії. Поет знайшов Лусто у Вері, й там, за висловом Лафонтена, він "віддав належне стравам і втопив турботи у вині". О дев’ятій вечора Люсьєн уже так захмелів, що зразу не второпав, чому воротарка з вулиці Вандом посилає його на Місячну вулицю.