— Бастард! —— гримнув Іван.
— Гомункулюс, — продовжував Сашко.
— Помісь чорта з дияволом, — перебивав Іван.
— Ну, от. Знаменник знайдено. Я погоджуюсь...
— Але не погоджуюсь я, —• ричав Іван.
— Знаю... Розумію. Ви наставлені на подвиг Юрія Переможця. Святість на грішність. Ну, і що ж... Пробуйте. Щаслива путь. Але наша розмова не скінчена. Ні, ні, ні. Ми ще зустрінемось... Зударимось... Я перед вам в боргах...
— У яких таких, чорт би вас забрав, боргах? — рявкнув Іван.
— Батько, — відповів спокійно Сашко.
— До біса з тим вашим батьком! Це моя справа. Ми з ним ще порахуємось.
— На лоні Авраама. Ні. Маємо й інші конта. Знаємось з вашою дочкою... Іване Григоровичу... Коли ви потягнете її туди, і її там змелють на порошок — цього не подарую вам ніде й ніколи, навіть, коли б ви, одного разу, вилізли з цієї вашої рабської шкури. Це собі запам'ятайте!
— Геть! — крикнув Іван і зірвався на ноги. Нестор зірвався також і знов став між Сашком і Іваном. А Іван кричав. — Геть! Заберіть його до ста чортів! — звернувся він до Нестора. — Поб'ю морду!
І на цьому їх візита скінчилася, їх вигнано, Сашко вертається назад до Ваймару, Нестор проводить його за село і на цьому кінець.
Знов удома, десята година, останні вісті Сі-Бі-Сі з Лондону, Берлін взято, на розваллях Райхстаґу прапор "родіни", Гітлер з Ґеббельсом відійшли в царство тіней, Ґерінґ-Ґеббельс-Ріббентроп у втечі, Деніц канцлером Райху і пропонує капітуляцію західнім аліянтам.
Отаке ось, мость пане. У розмові про це з Іриною, Нестор глаголе: — От воно й сталося. Европі Фавста капут. Її факел переймають ЗСА-СССР.
— Добре, що не Третій Райх, — казала спокійно Ірина.
— Це було остання спроба її рятувати, — казав Нестор. — Засобами склерозного ґенія, якому не хватило більшої фантазії, ніж гола ненависть старечого безсилля. Потрясаюча логіка дії. Не помогли розпачливі апеляції до раси, ані прикметник "Нова".
Такий ось куций коментар і така байдужість. Шість років, день за днем, до цього йшлося, формувалось перехід од другого берега епохи, гартувалось переконання, що це неухильність, катаклізм, кінець.
Нестор з Іриною прямі цього учасники зі завдання — байдуже що, жити далі, як живе в полі трава, як тріпочеться в небі жайворонок, як метушиться між руїнами мурашка. Ось там те з Лондону Сі-Бі-Сі, а для них надходить Великдень, як натяк їх минулого і їм хотілося б щоб це було з ними, навіть у цій малесенькій конурчині села Тавбаху біля розторощеного впень Ваймару. Паски, крашанки... Пройтись старовинними стежками... — Це життя... Це, Несторе, тепло нашого духа, — казала Ірина. — Без цього ми б замерзли.
Так воно є. На ходу, на бігу, між руїнами... Домашнє огнище. І закон їх буття.
У п'ятницю, наступного дня, зрання, небо знов розприндилось, завалилось хмарами, повіяло північчю, посипало, ніби дощем, ніби крупою, молоденькі листочки дерев виглядали засоромлено.
Нестор, о десятій годині рано, вийшов до уряду одягнутий у дощовий плащ і сірий капелюх і при виході на головну дорогу, вже здалека, побачив усміхнену, рожеву, у білому береті Віру. Бігла назустріч розмахуючи відкритими полами ясного плаща, схопила Нестора за руку. — Добрийдень, Несторе! — вирвалось у неї захоплено.
— Добрийдень Віро, — відповів він її ж тоном.
— Де ви барилися? Я замерзла чекаючи.
— Ваш годинник спішить.
— Не так мій годинник, як моє серце.
— Дай серцю волю, заведе у неволю, — казав Нестор грайливим тоном.
— Не всі такі песимісти. Один з таких радить — "любітеся, кохайтеся, як серденько", — казала Віра. Вони ступали нога в ногу в напрямку Ваймару, вітер нападав на них із-над гори до права, Нестор міняє тему.
— Учора у мене був Сашко, —• каже він легковажно.
— О! — вирвалось на це у Віри.
— Ми були з ним у батька.
— О! Це приголомшує. Як він? — питала Віра маючи на увазі батька.
— Трагіка. Суцільна трагіка, — казав Нестор.
— Вас це дивує? Після всього, що він пережив?
— Він хворий. Він дуже хворий. Психічно.
— Хочете сказати, що я можу чимсь йому помогти?
— Хочу й не хочу. Це питання дуже великого напруження.
— Їхати з ним на Сибір? Та й на Сибір нас не пустять разом, — помітно зденервованим тоном, казала Віра.
— Ні, ні, ні. Думаю, що Сибір і для нього Сибір, він живе мрією Канева, — родина, ідилія, всі разом і він, патріярх роду, доживає решту днів своїх на розлогих берегах Дніпра. Уявіть, що у нього все ще живе щось таке. Пройшовши через всі огні різних атмосфер.
Віра на ці міркування не знайшла відповіді, вона замовкла мовчанкою болю, а Нестор, щоб її розрадити, ні з того, ні з сього, її запитав; — Чи ви знаєте, що у нас сьогодні свято?
— Яке таке свято? — дивувалася Віра.
— Старої дати... Плащаниця, — відповів Нестор глянув на Віру, щоб бачити її вираз.
— Was ist das Плащаниця?*( * Що таке Плащаниця?) — запитала вона незучаснено маючи на думці ту саму справу батька.
— Ісуса знято з хреста, огорнуто в плащаницю і положено у гробі, — казав Нестор словами Євангелії.
— Так. Пригадую. Від баби. Ісус був три дні у гробі і воскрес, — мов би зраділа Віра і додала: — Чи так щось можливе?
— У релігії, у поезії. У просторі недосяжности. Для мільйонів й мільйонів... Протягом віків, — говорив Нестор.
— Думаєте, що совєтам пощастить це знищити? — питала Віра. Її ця тема почала цікавити.
— На це багато так, але й багато ні. Моє особисте — ні. Поборники релігії самі релігійні, чи уявляєте собі американця, який би стояв на гробі Вашінґтона, приймав параду, втикану хоругвами і звав себе атеїстом, — говорив Нестор.
— Виходить, що американці не релігійні, — казала Віра.
— У них релігія і держава живуть побіч, але незалежно, твій вибір. У совєтів нема вибору, релігія у їх природі — говорив Нестор.
— Як це розуміти? — питала Віра.
— Леніна з його кепкою не взято живим на небо, але його мощі на виду всього світу і спробуйте засумніватися в його непомильності, — говорив Нестор.
Така їх розмова тривала до самого Ваймару, Віра, здавалось, увійшла в норму, гомінке "Смерть фашизму" проходили мовчазно, біля комітету розходились з обіцянкою обідати разом у "Цур Зооне", Віра лишається в амбуляторії тітки Татяни, тож то Нестор прямує на засідання.