Все це тривало до години першої, а опісля, Матільда запропонувала вечеряти. На кухонному столі стояли миси печені, хлібниця білого хліба, порцелянове блюдо калачів, на гарячій плиті великий, ніклевий кавник, всі щ і як хто хотіли, брали, наливали, їли, пили і розходились спати.
Та все таки це Різдво відзначилось. Зовсім несподівано, на сам перший день свята, що припало тоді на понеділок, не дивлячись на вчорашню небесну веремію, ані на день святочний, листонош приніс до дому Врінґлєрів аж п'ять листів і всі вони від Еріха. — Хотів привітати вас зі святом, — казав листонош. Один з листів адресований на Ганса, решта на Віру і всі з минулих місяців, останній з датою другого грудня. Брудні, пім'яті, але скільки радости. Віра читала зі запертим віддихом, писання короткі, але кожне слово кричало. Мила! Рідна! Кохана! Вістка про вагітність Віри викликала там буревій. "Дорога моя, хороша моя! Ми святкували це цілою сотнею. Чекай, тримайся, вір! Все буде добре!" — кричав він з невідомого далека. А батькам писав —• живий, здоровий, все в порядку, надіється вернутися. Ні слова тільки коли, і ні півслова —— де. А все таки гарно. Він живе.
Ще пара днів і знов лист, і знов для Віри, такий ж несподіваний з печаткою "Люнденбург 22.12.44". Батько. Привітання з Різдвом, з Новим роком, фронт підступи під Відень, його звільнено, він може прибути до неї. Був захоплений. "Мила дочурко! Нарешті! Нарешті побачимось!"
Добре воно нарешті, Віра в паніці. Що то він скаже, коли побачить її в такому стані? Що скаже вона? Чи повірить, чи зрозуміє? Жасько подумати.
І стало відомо, що свято-вечірній рейд зробив з центру Ваймару купу грузів. Пасторальний будинок Ґете здовж розкраяно на половину, ліва, мов би нерушена, права розсипалась... Оголено стіну його робітні з портретом пані фон Штайн, яка залишилась на своєму місці для подиву публіки. Уцілів і головний вхід темно-зелено барви, під числом 67. Хідники і скверик Ам Фрауенплян, ресторанчик "Ам Адлер" та ажурний фонтанчик, пошарпані, подряпані трималися також свого місця.
Так само, у своїй комірці. Віра — розбита, отяжіла, жива й не жива. Насторожена, мов залякана перепілка, готова кожної хвилини знятися й зникнути, вслухалась в простір, підходила і підходила до вікна, переймалась кожним звуком зі зовні, відчувала шум потягу далекого взгір'я, лякалась хвилини, коли може побачити постать дорогої їй людини, якої дев'ять років не бачила і як завжди прагнула бачити.
За муром, на маленькій площі перед домом, яку можна бачити з віконця Віри, було, одначе, порожньо, безлюдно, встелена за ніч легким снігом земля, була незаймана, з будинку насупроти мотався догори дим, сірість неба і сірість землі зливались у одну сірість довкілля.
Такий час і такий настрій тягнулись й тягнулись. Віра переситилась страхами, до її думки увійшов страх, свій став чужим, вечором в темноті над Ваймаром сирени, Віра почала і цього боятися. Зривалася, бігла вниз і вже не до кухні, а глибше до льоху, де засіки картоплі, всіляко огородини, її серце швидше билося, обличчя поймала барва крейди. Сюди сходили тепер усі мешканці будинку, включно з новою емігранткою з Кельну пані Лі та її малою дочкою Гертрудою. Пахло цвіллю, кислою капустою, сиділо й стояло пів тузіна люду, гуркотіло небо, тремтіла земля, лойова свічка осяювала занімілі обличчя.
День-щодень, з болями й страхами, Віра сподівалась приїзду батька, але минули доба за добою — його не було. Знов незбагнуте... Минав тиждень і минав другий. І ніяких вістей. Думалось так і онак: його могли знов забрати, міг потрапити під бомби. Хто зна, хто зна... Віра паралізована чеканням, страхами, батько — Еріх, Еріх — батько, до того, ще одно єство почало відзиватись з її нутра. Хто воно, звідки воно, яким правом втручається воно в таку непригожу пору, куди вона з ним дінеться.
А дні чергувалися. Дні і сирени, дні і сирени, лютий, березень, фронти стягалися, небо кишіло суперфортецями, міста розсипалися на череп'я. Вже з лютого починаючи, після шорсткого січня, почалась провесна, в кінці березня зеленіли травники... Для Віри наближались критичні дні, у Врінґлєрів похмура атмосфера, від Еріха ніяких відомостей, від батька Віри ні слуху, ні духу, за ним пропав слід, як камінь у воду.
Тож то, з початком квітня, над селами, полями, дорогами почали з'являтися низьколетні розвідники, як метко виривались з-за обрію, засипали кулями все, щ тільки рухалось і миттю зникали. Наближався почато кінця, ширились страхи, розгубленість, чутки про совєтів, люди "Ост"-а ділились на тих, що чекали "наших" і боялись Сибіру і на тих, що боялись Сибіру і чекали американців.
Становище Віри робилось нестерпним, навали чуто поглиблювали її розпач, говорили, що між совітами американцями прийшло до згоди і всіх ,,Ост"-ів мають вернути додому. Віра в паніці. Для неї це значило б кінець. Треба шукати іншого виходу, але де він? Хто б ї порадив, допоміг? Пригадала, що у Ваймарі існує певний комітет, чи не слід би вдатися до нього? Але їй сказали, що той комітет займається лишень втікачами,, люд "Ост"-а йому не підлягають. Що ж тоді далі? Чи не було б можливо позбутися їй тієї плями "Ост" і стати втікачем? Хто їй порадить? І тут вона пригадала того добродія, що приходив до них за кімнатою, він з комітет і він їй видався людиною, що може її розуміти. Нюрка Рябова, яка все знає і все знає краще і яка зацікавилась справою Віри, радила їй це саме. — То ж у них там комітет... То ж ти також українка... Той добродій жив в Тавбасі, три кілометри од вас, наші дівчата його знають. — А як же ти? — питала її Віра. — Я? Мені що? Я совєтская. Вертаюся. З Прохором. Ми запишемось.
І, здавалось, все просто, піти, назвати себе, представити свою справу... Можливо б їй не відмовили. Але той її стан... Десь, ось-ось, чекати пологів. Як з таки показатись на люди? Молодій дівчині... З тим знаком на грудях. Шукала можливості зустрітися з тим комітетчиком, найкраще б десь збоку, де менше сторонніх очей, казали, найкраще під вечір, коли він вертається з Ваймару... За Тавбахом... Три кілометри... Їй це не легко... До того ті літачки. Нема-нема і вже над головою сіє кулями, падай до землі, крийся, ні то смерть. Але було-небуло, смерть так смерть, помаленьку, помаленьку дійшла до села, його минула, втомилася, побачила збоку камін і присіла. Хилилося до вечора, дорогою сюди і туди проходили люди, вдивлялася, чи не побачать кого їй треба, вже ось на підсмерку. Її проймає відчай, налягає зневіра, чи варто його сперечатися? Ось налетить той там і хай скосить...