Віра стривожена, піднесла голову. — Що сталося?.— вирвалось у неї знічев'я.
— Триста тисяч! Шоста армія! Фельдмаршал! — стогнав він стогоном раненого.
Віра не одразу його збагнула, але враз пригадала: Сталінград. Їй відлягло. Залиті острахом очі знов прояснилися. Гадала, що це щось з їх особистого. Сталінград для неї абстракція. Одна з чергових трагедій тієї країни. Еріх підняв на неї свій зір, побачив і відчув її настрій, уста його затиснулись, у очах спалахнув гнів.
—— Ти сердишся? — питала Віра.
—— Вірочко, Вірочко! Ти цього не збагнеш. Такі жертви. Ми хотіли вирватись... Порвати Біблію... Роздерти "Капітал", випекти гарячим залізом їх творців, з Москви зробити озеро, на якому б мали плавати білі лебеді. Для того ми розбили Польщу, Францію, Скандинавію, Балкани, сягнули Єгипту. В цьому поході, ми могли викопати яму і вкинути до неї цілий народ. Не забувай, що це двадцяте століття, зеніт гуманізму і єдиним нашим конкурентом був Кремль. І тепер все це враз рухнуло. І мабуть назавжди! — говорив Еріх з виразом одержимого.
Віра слухала, дивилася, бачила, пригадувала його недавню мову заперечення, не знаходила на це відповіді і у неї спонтанно вирвалось: — У моїй країні, за оди тільки рік, виморено штучним голодом сім мільйонів. Сказала це і злякалася. Що цим хотіла доказати? Щ Сталінград це лиш забавка? Еріх зірвався зі свого місця, підійшов до Віри, дивився на неї широко відкритими синіми очима. — Хочеш сказати, що ми не доросли? — питав гостро Еріх. Віра закрила очі і відмовно казала:
— Мій лицарю! Я лиш маленька невільниця. Чому мене питаєш? — Бо ти це знаєш. Ти знаєш. Ти в тому роджена, — казав Еріх, одійшов назад до вікна, присів на дзиґлику, сперся об коліна ліктями, обійняв руками голову і так занімів. Світло лямпочки на нічному столику лиш злегка визначало його силует і Віра, що спокійно півлежала на своїй постілі, дивилась на нього, як на щось загублене. А така міцна, здавалось, людина. Такий молоди дуб. Порівнюючи з ним, вона, як лозина. Запала тиша і вона тягнулася, А коли Еріх отямився, підійшов до Вір з виразом демонстративної покори і вже спокійніше, казав: — Вірочко, вибач. Так воно є... І єдине, що нам залишається... Ти розумієш.
— Чекати, — відповіла Віра й посміхнулася.
Еріх цього слова не зносить, одначе кориться, мовчазно відходить, а Віра проводить поглядом його широку спину і коли зачиняються двері, поволі роздягається, кладеться до постелі, гасить світло, западає глибока темнота і тиша, у якій чітко вирізняється цокання годинника, що долітає знизу.
У такій темноті і такій тиші на Віру нападають страхи. Ввижається те найгірше. А що, як ця справа з Еріхом дійде до певних інстанцій, їх заберуть і кинуть хто зна куди. Її можуть післати на фабрику, а то й гірше... На карні роботи... До концтабору. Це значило б кінець.
Вона такого не видержить. А коли засипала, їй снились тривожні сни. Прокидалась невиспана, неохоче йшла снідати до кухні, неприязно віталася навіть з Еммою, намагалась уникати Еріха і тільки робота помагала їй триматися певного ладу.
До цього вневдовзі додалось ще одне лихо. Віра в паніці. Дістала від батька знов листа. Він вже виїхав д Райху, щасливий, що зустрінуться. Але лист датований чотирнадцятим лютим, а це вже ось середина березня. В такий час лист міг забаритися, але де батько? Це ж місяць дороги... Якась несмачна містерія. Віра збентежена. Сказати чи не сказати Еріхові? Відкладала з дня на день, але що як той появиться? Як сніг серед літа. Рішилась сказати. А Еріх, як почув... — Це, Віро, зле, — казав він. — Щось в тому не гаразд. Ще не було випадку, щоб комусь дозволили відвідати робітників ост"-а. І д він міг забаритися?
Вони в клопоті. У обох на думці, що того зухвальця могли в дорозі задержати, хоча в голос цього не говорилось. А коли б і приїхав, що буде з ним? Сказати, чи не сказати про це батькам? Рішили поки що замовчати.
А з Еріхом також лихо, він вже видужував, лікар обіцяв ще два-три тижні, і кінець, і гаразд, міг знов до армії, але він почав знов з одруженням. Хотів залишити її як свою жінку, має, мовляв, у високих урядах впливових друзів, йому допоможуть. Але Віра хоч би що... Не здавалася, не вірила в ніяких друзів, наполягала на зачекати, не викликати вовка з лісу... З не легким, дуже не легким, серцем, Еріх, годився, а так при кінці березня, за гарного передвесняного дня, коли світило сонце і цвірінькали горобці, він приніс вістку, що його залучено до армії... Але не на фронт, а до вишкільної команди в Айзенаху, пара годин потягом від Ваймару.
В домі Врінґлєрів зідхнули з полегшою. Можливо, можливо... Можливо, що це принесе розв'язку і, можливо, на краще. Але не багато для Віри. По перше, знов лист від матері, питається чи не приїхав батько, як також повідомляє, що "ті", здається, вертаються і чи зможе він приїхати назад. Це може також обірвати їх листування. Всі там стурбовані. Люди бояться. Не відомо, щ їх чекає.
По друге, ще один лист... З Айзенаху. "Мила, хороша, дорога! Цілі дванадцять годин без Тебе. Проклятий простір. Але думка моя з Тобою. Ти для мене життя, надія, майбутність"... Довга, патетична сповідь юнака з шкільної лавки гімназії. Обидва ці листи для Віри лиш біль. Писала матері, що батько все ще в дорозі, невідомо де, невідомо чому, невідомо чи приїде взагалі. Про себе сливе нічого, лиш пару слів — жива і здорова, чується добре. Просила писати їй, як довго можна. І багато привітів для діда, баби і всім рідним.
А що до Еріха, то писала йому того самого дня, коли дістала від нього листа. Вечором, в будинку тиша, вона довго компонує відповідь в мові, якою на письмі не орудує ще гаразд. Казала, що пише в ті самі години, коли вони були разом, на тому самому місці, яке він знає, з ти самим почуттям, яке він також знає. "Над ліжком світиться моя лямпа, до вікна б'ється мій вітер, лишень на його місці не бачу мого милого", писала вона слово по слові, літери не дуже слухались, деякі бунтувалися, інші сміялися, ще інші плакали. ,,Хоча не цілком, — писала вона по хвилі надуми. — Я його чую, той самий ритм, та сама думка і знаю, що в цей час, він також в ритмі мого думання. І нас, як він каже, ніщо не розлучить. Ми приречені бути разом без огляду на віддаль.