Воленс-ноленс, а приходиться годитися, Еріх герой, під коміром Залізний хрест, але лікарі є лікарі, його приморожені руки й ноги ниють чортячо ночами навіть у теплому ліжку, а що тоді фронт... І що залишається, ц марнувати вартісний час, тинятися без діла, пересиджувати з нареченою Гільдою по кав'ярнях Ваймару, оповідати фронтові пригоди, як то він, зі своєю частиною, виривався з оточення, відбив зливу атак і контужений пролежав ніч у бункері на тридцятьградусному морозі, поки не забрали його в запілля.
Вертаючись з Ваймару пізно додому, він відчував, щ якась дивовижна сила тягнула його до тієї комірки, щ над сходами, за стіною, в якій живе його невільниця, походженням з людей, які у тих там снігах, розгромлюють армії його рожевих ілюзій. Цікаво її пізнати. Говорити. Розуміти. Що це за люди і в чому їх сила.
Здавалось, що колись він щось про них знав... З Толстого, Достоєвського... Слухав Чайковського. Чув про царя, Распутіна... Велику революцію... Леніна, Сталіна, великий голод, масові ліквідації. Мав враження, щ це країна хаосу, нужди, деспотизму. І просторів... Величезних, несходимих, неосвоєних просторів.
Але ось він бачить їх зблизька, особливо тих у їх сірих, зачовганих, подібних на жебрацькі лахи, уніформах, які сунули масою, били масою, гинули масою. Огонь так огонь. Вони йдуть, вони падають, вони згоряють. І Еріхові здавалося, що ці люди, мають в собі особливий магнет особливої покори і що саме в ній таїться їх сила. Вирвись вони з-під тієї покори, вони б вибухли, як зірвана граната.
Але як це справді розуміти? Еріхові здавалося, щ та там дівчина, за тією стіною його власного дому, може йому щось помогти. Можливо ті люди щось знають, хоронять в собі незнану іншим таємницю, що помагає ї бути сильними в їх безсиллю. А може вони сильні справжньою силою збереження, взяти хоча б той їх прості від гір Карпатських до протоки Берінґа.
Та дівчина, та дівчина... За тією стіною. Тихий, рівний, химерний погляд карих очей. Безодня загадковости. Еріх зустрічає її в кухні — миє посуд, у стайні — кормить худобу, у клуні — ріже січку, у пральні — крутить пральку. Така тобі звичайна звичайність і така таємниця.
Інколи Еріх міг чути через стіну, якесь тра-ля-ля, щось ніби з "Кармен" — сопрано, яке могло знизитись до контральто і звучати, як визов. Емма, що звичайно, не спускала з брата погляду, бачила, що з ним щось діється і їй це не підходило. Вона любила Віру, але ще більше брата. Віра овоч заборонений, грізне табу, можуть помітити, піде чутка, дійде до партії, до ґавляйтера, до ґештапо. А там та Гільда. А він же лицар Залізного хреста.
Ні, і ще раз ні, це неможливо, це ніяк неможливо. Еммі хотілося б говорити з братом, але ж це — делікатність, тонкість, павутиння. Втручання в його особисте. там знов мати... І батько... І баба... Ті напевно нічого не бачать і так воно краще.
От хіба поговорити з Вірою... Хоча, чому з Вірою? При чому тут Віра? Емма щодня з Вірою, але та, як завжди, видається спокійною, не гаразд щось таке натякати. Вона лиш менше до Віри заходить, менше кличе до себе, менше ділиться справами. Краще триматися віддалі, не вдаватися в інтимності, проти чого, як здавалося. Вір також не мала застережень. Їй стало легше, ніхто до неї не втручається і вона ні до кого. Незалежність, самостійність, суверенність.
Але Ганс тримався, як завжди. Кликав Віру "фройляйн", інколи — ,,унзере фройляйн", казав "бітте", любив забути на ї"і столику чогось солодкого. Просто, звичайно, між іншим.
А десь в кінці січня, після розпачливих повідомлень Головного командування про справи Сталінграду, де все ще "відбувались запеклі ворожі атаки", Еріх, звичайно вечором, знов застукав до дверей на площинці сходів. На спокійне "бітте", він увійшов з не меншим напруженням, ніж коли йшов у атаку зі "запеклим ворогом". І зупинився біля дверей. — Чи можу з вами говорити? — запитав з дивною посмішкою на блідому лиці, так ніби збирався поповнити якийсь злочин.
— Чому ні, — відповіла Віра з виразом здивовання.
Вона відчувала його клопоти, це її бавило, але наміру ї збільшувати у неї не було. Той лицар Залізного хреста, не її лицар, вони з ним на різних становищах, не конче близьких. Вона відійшла до вікна і спокійно присіла на ослінчик, що служив за підставку для квітів і схованку для взуття, залишаючи крісло порожнім. Але сідати його не просила. Він стояв біля дверей у старому домашньому одязі, світло нічної лямпочки освітлювало лиш його живіт, тож то до Віри воно майже не сягало і вона захована в легкому сутінку.
— Віро, — почав Еріх з місця. — Ви не повірите. Я прийшов, щоб сказати: я до вас закоханий. Я вас люблю. І робіть що хочете.
Сказав і замовк. Здавалось, перестав дихати. Лиш дививсь в напрямку, де маячів силует Віри. Запала тиша. Було чути знизу цокання великого годинника.
Віра мовчала, в ній вирувала бентежлива радість... І разом боязнь. Нічого подібного не сподівалася, але відчувала, що воно справжнє. Той молодий чоловік аж ніяк не жартує, щось скорше, як трагіка, розпач, а тому, власне, що його сказати.
— Чи можете це розуміти? — обірвав цю мовчанку Еріх.
— Ні, — тихо, схвильовано, не дивлячись на Еріха, відповіла Віра.
— Ви мене ненавидите? — вирвалось у нього ще одно нагле питання.
— О! Ні! Чому? — тиха, напружена відповідь.
— Я ваш ворог, — чітко висловив Еріх.
— Мій? Я вас ніколи не знала, — казала монотонно Віра.
— Але той там фронт... Ви ж знаєте... Маєте право мене ненавидіти, —— викрикнув Еріх.
— Ви боїтесь? — несподівано вирвалось у Віри, в ті її темряві.
— Боюсь. Так, боюсь. Там... Ви знаєте, ви добре знаєте. Люди людям перегризають горла. За простір. Ваш простір. Там ваше місце! Чи ви розумієте?
— Можливо, — почулась роздумлива відповідь.
— О, ви! Ви розумієте. Краще ніж я, ніж ми. І знаєте, чого я тут. Не думайте, що прийшов залицятися. Прийшов шукати ради, ви не повірите, я згубився. — Механічно шукав цигарки. — Чи дозволите закурити?
— Будь ласка, — буркнула Віра незучаснено.
— Я не розумію... І бажав би лиш одного: щоб це все скорше скінчилося. Щоб забрав його чорт. Що прийшов якийсь мир. Щоб ми з вами одружилися... Що відійшли на якийсь край світу... Забули ваше і моє минуле. Втекли від себе самих... Орали десь землю, сіяли хліб, родили дітей, молились Богу. Років так зо двадцять, нікого не бачити. Відійти в забуття. Без болів, без жалів... До нікого. Хочете зі мною одружитися? — вирвалось нього, ніби викрик рятунку.