•— Знаєш, Еммо, — казала на це Віра, — Коли б ти знала мою родину, ти б не повірила, що це є в дійсності. У нас революція.
— У нас також революція, •— казала Емма.
— Коли я вступила до вашого двору, мені здавалося, що тут нічого не мінялося тисячу літ, — казала спокійно Віра.
— У нас модерні машини, — казала Емма.
— Мій батько мав також щось подібне, але з того не залишилось каменя на камені, а батька карають за те ціле життя, — казала Віра.
— Щось аж таке... А чому? — дивувалась Емма.
Віра також не знає чому, тому краще замовчати, д того у них ось важливіше, чи мала, наприклад, Віра хлопця. У приливі такого зворушення. Віра відкрила Еммі таємницю Сашка. — Ти мусиш нас дуже ненавидіти, — казала, з виразом розуміння, Емма. Віра її розуміла також.
•— Головне, розчарування. Ми думали, що ви нам поможете, — казала вона. — О! Ферікт! Ви думали не так, — казала Емма. — Більше такого не повториться, — казала Віра. На цьому, тему вичерпано. І до неї більше не верталися.
Перша осінь і перша зима у цьому просторі, були для Віри великим дивом. Це ж війна, а тут мирно, це ж голод, а тут сито, вона ж невільниця, разом свобідніша, ніж було вдома. "Дорога, люба мамо! — писала вона матері. Розповіла про все, що з нею трапилось і закінчила філософією: "Вища воля хотіла показати мені життя, яким воно має бути і яким воно є. Я зійшла сходами вниз, але й так воно достойніше, ніж у нас на верхах"...
А десь д'Різдву, Віра дістала від матері відповідь:
"Люба моя донечко! Ми дуже втішились вісткою про Тебе. Я живу в Каневі з батьками. Всі ми дуже переживали Твій від'їзд, але може воно й краще. Я, донечко, стала знов релігійною, можливо з відчаю і я завжди молюся з Тебе. Твоя бабця все ще рухається, хоча її ломить ревматизм, а дід, не лишень рухається, а й почав знов політикувати. З харчами даємо раду, мали городець, а хліб можна дістати. До того батько трохи лікарює. У нас мирно, але як надовго.
Там десь в Чехословаччині, у Празі, живе твоя тітка Татяна, замужем за Миколою Водяним. На жаль, загубили її адресу... Було б добре Тобі нав'язати з нею контакт. Ми чули, що вони живуть добре і, можливо, могли б бути Тобі помічними.
Але знаєш, донечко... Не це головне, що хотіла Тобі сказати. Слухай! До нас несподівано прибув Твій батько. Це чудо. Пригадуєш його з Ухт-Печорська, пережив страхіття, кілька років провів по тюрмах, був звільнений, став начальником постачання якогось фронту, біля Тул потрапив в полон, перебував у таборі полонених, якось з того вирвався і тепер з нами, є дуже хворий, мало не згинув з голоду, батько його лікує і є надія, що все буде добре. Збирається писати Тобі листа. Покищо він Тебе дуже і дуже вітає.
Маємо вістку також про Василя, він працює у якомусь воєнному інституті, робить важливу роботу. Дядько Андрій з Ольгою перебував в Уфі, тепер на фронті, виступає по радіо. Про дядька Петра і дядька Софрона, нема відомостей. Побоюємось, що Петро не живе. А Катерина Львівна виринула в Харкові, вона ж виїжджала і, мабуть, не доїхала за призначенням.
А Тебе, донечко, хорони Боже! З Різдвом Христовим та Новим роком. Обіймаємо, пригортаємо, цілуємо. Всі ми тут разом Твої рідні! І за всіх них. Твоя мама —— Мар'яна Мороз".
Для Віри це був удар, радісний, але удар. Головне батько. Невже він все ще існує? Як виглядає? Чи дуже старий? Як його здоров'я? В уяві виступає минуле, пригадує, пригадує. А також тітка Татяна, її було заборонено, таємнича легенда, а диви — дійсність. Несподіванки, самі несподіванки і питання. Віра ними перенята, Емма це також помітила.
— З тобою щось не гаразд? — питала Емма.
— О, всячина, — відповідала Віра.
— Щось про Сашка? — не відставала Емма.
— Дістала лист з дому. Від мами.
— Щось недоброго?
Слово-по-слову, Емма цікава і Вірині таємниці вийшли назверх. Її хотілося мати довірену душу. — Але ж Еммо! Дорогенька! Під страхом смерти! Благаю! Нікому ні слова! Обіцяй! Присягни!
— Але ж чому? Але ж чому? — питала сливе перелякана Емма.
— Ні, ні, ні! Присягни! Ні слова! Це лиш тобі. Колись скажу більше.
— Добре. Гаразд. Мовчатиму! — казала Емма, хоч не розуміла чому. Їй би хотілося розповісти про це кожному стрічному, така сенсація. Далебі дивні ті русен. Бояться власної тіні.
Вони домовились, запала змова, в родині Ганса будні, спокій, лад, але не так воно в світі. "Тюрінґер Цайтунґ", радіо-приймач тільки й знають, що десь там бої. Під Сталінградом, під Москвою, під Кавказом. Хижа зима, зморні простори, атаки за атаками. У Лібії також не переливки, англійці, як чути, вперлися, копкі піски, гаряче сонце, панцері грузнуть. Schlecht, verflucht schlecht.
Воно то й може "шлехт", але дівчата є дівчатами, них свої інтереси, а тому війна-війною, а свято-святом. Тож надходять Weihnachten, кому Сталінград, а кому ос Ваймар, дівчата ведуть на нього рейди за рейдами, але теперішній Ваймар також під знаком Сталінграду, бувало в цю пору, все там барвіло, кричало, благало — лиш купуй, лиш бери, свіже, живе, манливе. Тож то тепер порожнеча, мрачність, "бецуґшайни", обмеженість, а ї би хотілось, і під ялинку, і для себе, і для дому, бо яка це, скажіть, ялинка без подарунків, або що це мені за свято без нової суконки? Приходиться вдаватись нелегальщини, у одних завалялось кусень доброго сатину, в інших — доброї шинки, маленький гокус-покус і справа в решеті.
Не легко, дуже не легко, це їм давалося, але давалося і в остаточному, Віра, наприклад, стає власницею суконки, за зразками останньої, хай навіть позаторічної, моди, гаряче-соняшного сатину, що їй до дідька личило. Політику обійдено, закони злегковажено, партію обдурено, "Ост" зігноровано, але ж це свято, а Емма, як приклад жіночости, мусіла звести всі противенства до розумного ладу. В боротьбі за існування, суконка для дівчини те саме, що танк для вояка.
Додаймо до цього насолоду процедури творення сукні. Це містерія. Вівтарі, фіміями, весталки. Глибини їх покоїв заповнені чаклунством. І нарешті Віра на верхів'я блаженства. Коли її струнка, гнучка постать, оповита гарячо-соняшним сатином, появилась в трельяжному дзеркалі, їй хотілося від захоплення викрикнути, щоб всі ц чули і раділи з нею. Спонтанно, як дві пташки, що зриваються летіти, дівчата кидаються в обійми зі сльозам радости, що їм пощастило доконати.