ОСТАТОЧНА ВОЛЯ
Варто згадати про деякі юридичні обставини тих подій. Головорізи Мореля не продавали негра доти, доки його перший хазяїн публічно не оголошував про його втечу й не пропонував винагороду тому, хто його зловить. Після цього кожен міг його затримати, і в такий спосіб продати його означало тільки певне зловживання довірою, а не крадіжку. Звертатися ж до цивільного правосуддя було просто невигідно — витрати та збитки ніколи не окупалися.
Ці обставини, здавалося, могли б заспокоїти крадіїв, але все було значно складніше. Негр міг заговорити, почуття вдячності або глибокого розчарування цілком могли спонукати його до цього. Кілька глеків житнього віскі, вихиленого в одному з борделів Ель Каїро, у штаті Іллінойс, куди сучий син, народжений рабом, піде марнотратити грубі гроші, які вони мають виплатити йому невідомо за що, — і їхню таємницю буде розголошено. А саме в ті роки на Півночі творила заколот партія аболіціоністів, зграя небезпечних безумців, які заперечували власність, проповідували визволення негрів і закликали їх утікати від своїх господарів. Морель ні в якому разі не міг припустити, щоб його ототожнили з цими анархістами. Він був не янкі, він був білим чоловіком з Півдня, сином та онуком білих людей, і сподівався, що коли відійде від справ, то стане аристократом і матиме свої власні неозорі плантації, засіяні бавовною, де надриватимуться його власні чорні раби. Маючи такий досвід, він не мав наміру наражати себе на непотрібну небезпеку.
Утікач чекав і не міг дочекатися волі. Й тоді похмурі мулати Лазаруса Мореля передавали один одному наказ, іноді лише моргнувши оком чи зробивши якийсь інший непомітний знак, і визволяли бідолаху від зору, від слуху, від дотику, від денного світла, від ганьби й безчестя, від часу, від його доброчинців, від милосердя, від повітря, від собак, від світу, від надії, від поту й від себе самого. Куля в голову, удар ножем у живіт або чимось важким по голові, і про це ставало відомо лише черепахам та рибам у каламутних водах Міссісіпі.
КАТАСТРОФА
Справа, якій служили вірні люди, не могла не процвітати. Десь на початок 1834 року Морель "визволив" уже близько сімдесяти негрів і ще чимало готувалися повторити долю своїх щасливих попередників. Зона операцій ставала дедалі більшою, і виникла необхідність прийняти до банди нових людей. Серед тих, котрі виголосили присягу, був один хлопець, Вірджил Стюарт з Арканзасу, який дуже швидко відзначився своєю особливою жорстокістю. Цей хлопець був небожем одного плантатора, який утратив чимало рабів. У серпні 1834 року він порушив свою присягу й виказав Мореля та його поплічників.
Будинок Мореля в Новому Орлеані оточила поліція. Але чи то через недбалість останньої, чи то за великий хабар, але Морелю пощастило втекти.
Минуло три дні. Протягом цього часу Морель переховувався на вулиці Тулузи в одному старовинному домі, де було кілька патіо з плющем і статуями. Розповідають, ніби він майже не їв і знай ходив босоніж по великих темних покоях, курячи сигарету за сигаретою і щось напружено обмірковуючи. Через раба, який служив у тому домі, він відіслав два листи — одного в місто Начез, а другого в Ред-Рівер. Четвертого дня в дім увійшли троє чоловіків; вони розмовляли з Морелем до самого ранку. П'ятого дня Морель підвівся на ноги, коли вже стало смеркатися, попросив наваху й ретельно зголив собі бороду. Потім одягся й вийшов. Зі спокійною неквапливістю перетнув передмістя Півночі. Вийшовши в чисте поле, що межувало з долиною Міссісіпі, пішов швидше.
Його план був відважним до п'яного божевілля. Морель хотів спертися на останніх людей, які ще мусили його шанувати, — на чорношкірих рабів Півдня. Адже вони бачили, як утікають їхні товариші, й не бачили, щоб ті поверталися. Тому вірили, що вони вже на волі. Морель надумав підняти загальне повстання негрів, захопити й пограбувати Новий Орлеан та всі прилеглі території. Скинутий на саме дно зрадою і втративши майже все, Морель задумав помсту континентальних масштабів: помсту, яка мала піднести бандита на рівень уселенської спокути й великої історичної значущості. З цією метою він вирушив до міста Начез, де його позиції були найсиль-нішими. Ось як він сам розповідає про ту подорож:
"Я йшов чотири дні пішки, перш ніж мені пощастило роздобути коня. На п'ятий я зробив привал біля струмка, щоб набрати води у флягу й перепочити. Сиджу я там на колоді, дивлюся на дорогу, якою сюди прийшов, коли бачу: до мене наближається вершник на доброму вороному коні. Коли я його побачив, то вирішив забрати в нього коня. Звівся на ноги, націлив на нього свій чудовий револьвер і наказав спішитися. Він виконав мій наказ, а я взяв у ліву руку повіддя, вказав на струмок і звелів, щоб він ішов туди поперед мене. Він пройшов вар двісті й зупинився. Я наказав йому роздягтися. "Якщо ви маєте намір убити мене, то дозвольте помолитися перед смертю", — попросив він. Але я відповів, що не маю часу на те, щоб вислуховувати його молитви. Він упав навколішки, і я всадив йому кулю в потилицю. Одним помахом ножа розпоров йому живіт, вичистив із нього нутрощі, а тіло вкинув у воду, де воно відразу пішло на дно. Потім обшукав його кишені і знайшов там чотириста доларів і тридцять сім центів та жмут паперів, на які не схотів гаяти часу, щоб їх роздивлятися. Його чоботи були зовсім нові, з начищеними до блиску халявами і якраз мені по нозі. Свої чоботи, старі й зношені, я вкинув у струмок.
Ось так я роздобув собі коня, щоб приїхати в Начез верхи".
ЕПІЛОГ
Морель на чолі збунтованих негрів, які мріяли його повісити, Морель, повішений негритянським військом, яким він мріяв командувати, — мені прикро зізнатися в тому, що історія Міссісіпі не скористалася цими унікальними можливостями. Усупереч будь-якій поетичній справедливості (або поетичній симетрії) річка його злочинів також не стала йому могилою. 2 січня 1835 року Лазарус Морель помер від запалення легенів у лікарні в Начезі, де його записали як Сайлеса Баклі. Сусід по палаті його впізнав. Другого та четвертого січня на деяких плантаціях чорні раби намагалися підняти бунт, проте ці спроби швидко були придушені без великого пролиття крові.