— Підлі шакали! Як ви сміли забрати списи в дружнього племені?
— Ми... не брали! — затрусився Петро.
— Я казав тобі, — плаксиво озвався Іван. — Знову те саме! Тут теж добряча міліція!
— Вам не вождями бути, а гієнами! — загримів Ро. — Візьміть їх, прив’яжіть до дерева. Добрий харч буде трупоїдам! А списи — поверніть!
Хлопців і Варку схопили воїни. Вони вириваються, кричать. Даремно! Потягли до дерева під улюлюкання і свист дітей.
— Назад, додому, — скрикнув від відчаю Іван. — На берег Дніпра!
Знявся вихор, ударив в очі дикунам.
Пришельці зникли. Воїни розгублено розводили руками. Дивилися обабіч, вгору, на землю.
— Дуже хитрі тварини, — похитав головою Ро. — Як шакали! Навіть хитріші...
Знову широкий Дніпро, над ним буйний вітрюган. Котяться сизі хвилі, хлюпають в піщані кручі, піняться.
Мандрівники сидять на березі, одсапуються.
— Нікуди більше не хочу, — у відчаї простогнав Іван. — Ні в минуле, ні в майбутнє. Хай йому грець!
— Зажди! — заспокоїв його Петро. — Треба подумати. — Давай спочатку поїмо. І одягнемось!
— Еге! Поїмо, одягнемось! А десь... пропаде! І знову нас спіймають!
— Одразу не спіймають, — презирливо сказала Варка. — Боягуз ти, Жан!
— Ми небагато, — примирливо озвався Петро. — По паляниці хліба і по кільцю ковбаси...
— Ну, давай, — згодився Іван.
І ось вони сидять, уже одягнені в сорочки, костюми, запихаються ковбасою. Варка возиться з транзистором, накручує якісь мелодії.
Петро струсив крихти у воду, примовляючи:
— Їжте, рибки, їжте! Це — для вас!
Іван, мрійливо дивлячись вдалину, витер долонею масні губи і раптом ляснув товариша по плечу.
— Петьку! От я придумав, так придумав!
— Що? — недовірливо перепитав той.
— Таке придумав, що й не снилося тобі! І ніхто не заважатиме! І всі задоволені будуть!
— Хто буде задоволений? — не збагнув Петро.
— Всі, — запевнив той. — Всі люди на Землі!
— Чокнутий, — сказала Варка. — Всіх не задовольниш!
— Не тягни, — сердито сказав Петро. — Балабонь далі!
— Переберемось на острів, — розплився в посмішці Іван. — А там...
— На який острів?
— На будь-який. У Тихому океані, чи що. І там станемо жити. Та не самі, а заберемо всіх, кому... ну, кому не подобається робота... Кому протипоказана праця! Ясно?
— Ну, ну! — зацікавився Петро. — Далі...
— Острів насолоди! — вигукнув Іван захоплено. — Так ми його назвемо. Спи, їж, гуляй — ніякої тобі міліції, ніяких шкіл, ніякої моралі! Замовлятимемо все, що заманеться! Хай вони — ха-ха! — шукають, де що пропадає! А ми — на острові! Не достануть посеред океану. Ну — що?
— Ти геній, Ванько! — ревнув Петро. — Я й не знав, що в твоїй дубовій голові можуть виплодитися талановиті думки!
— Ну ти, не дуже!
— Та чого там! Справді геніально! Будемо дєйствувать! Тепер заживемо! Який острів виберемо?
— Десь на екваторі, — сказав Іван. — Щоб тепло. Щоб можна було без штанів, без костюма!
— Який же? — замислився Петро. — Таїті... їх багато... Знаєш що? Давай у центрі Австралії! Там пустеля — ніхто не знайде. Ми там таке настроїмо!
— Давай!
— Стійте! — крикнула Варка. — Не будьте ідіотиками!
— Чого тобі? — образився Петро. — Чи ще голосувати хочеш?
— Не голосувати! А кебети у вас не вистачає! Уже кілька разів улопались в історію! Хочете ще? Не можна на Землі будувати край насолоди! Знайдуть все ’дно! Літаками, вертольотами. Не буде нам спокою!
— А де ж? — дружно гукнули хлопці.
— У небі. На Місяці, — гордо сказала Варка. — Туди ще не скоро доберуться.
— Тю на тебе, — замахав руками Іван. — Там же повітря нема!
— Ото велике діло! Ми ж всемогутні! Зробимо ковпак, а під ковпаком — усе, що треба для життя. Уявляєш? Зорі на небі, Земля пливе під нами, а ми гуляємо та попльовуємо на неї. От геніально!
— Ох і Луїза! — закричав Петро. — Мислитель! Талант! Починаємо план, щоб не роздумувати! Хай на Місяці буде ковпак з повітрям, щоб можна було дихати... підождіть, а який ковпак? Ну, хай буде у діаметрі кілометрів десять, а висотою з півкілометра... І хай ми опинимося під тим ковпаком
Аж захурчало над Дніпром.
І опинилися "всемогутні" серед непривітних скель на Місяці. Довкола тиша, спокій, вгорі блищать спокійним сяйвом зорі, завмерла блакитна куля Землі з туманними обрисами континентів.
— Гм, — пробурмотів Іван. — Невесело.
— Дурниці, — сказав Петро. — Набудуємо такого, що тільки держись! Перш за все — житло для нас. А втім, якогось окремого житла не треба. Хай буде одразу їдальня, спальня і... ну, і все інше... Щоб далеко не ходити...
Раз!
З’явився будинок. Петро вдоволено засміявся.
— А тепер позбираємо сюди всіх своїх!
Він підняв руку, проголосив:
— Всі наші земляки, які люблять насолоду і яким протипоказана праця, — хай опиняться тут!
Зал засідань. Ряди слухачів.
На трибуні — огрядний чолов’яга. Він тримає у руках купу паперів, читає:
— Наше підприємство за рік перевиконало план на двісті двадцять п’ять процентів, товариші!
Раз!
Промовець зник. Пусто на трибуні.
В залі запанувала мертва тиша. Потім почувся сміх.
— У землю провалився, — гукнув хтось з рядів, — земля брехунів не тримає!
Оплески.
Розкішна дама лежить на софі, чистить нігті. Довкола розкидані журнали мод, біля неї — собачка.
— Скучно, — позіхає дама.
Раз!
Дама зникає.
Собачка жалібно вищить, винюхує попід стільцями...
Столи. На столах пляшки, закуски.
Реве джаз.
Виламуються розцяцьковані, розмальовані дівчата й хлопці.
Раз!
Порожньо в ресторані.
Завмерли вражені офіціантки з тацями в руках.
Дівчата полють буряки.
Пісня котиться над полем.
До полільниць підходить червонолиций чоловік у
білій вишитій сорочці, в білому картузі. Витирає хустинкою обличчя, важко дихає. Нагинається, зриває бадилину.
— Чистіше, чистіше полоти, дівчатка, треба, — кричить він. — Це не робота!
Раз!
Зникає з поля чоловік. Дівчата переглядаються.
— Як корова язиком злизала, — каже одна. — Може, це новий спосіб міняти начальство? Дуже оперативно!
Всі засміялися...
Петро, Іван та Варка стояли на підвищенні свого будинку.
Довкола темніла непривітна місячна пустеля.
А перед ними — хвилювалася юрба. Стиляги, бюрократи, розмальовані дами, дівчата, бандити з відмичками в руках, п’яниці з червоними носами.