Гай тихенько сміється, докірливо похитує головою.
— Ех, ви, мандрівники! Навіть всемогутність може дати лише те, що вже є, що винайдено, зроблено трудом, сформовано працею. А те, чого нема, — зась! Хто вам його дасть? Звідки? Формули єдиного поля ще нема. Навіть на інших планетах...
— Нема? — отетеріло озвався Петро.
— Нема. Може, вона й неможлива! В усякому разі — це не так важливо! Я показав вам, що всемогутність не така вже й необхідна сила!
— Але ж можемо добувати відомі предмети, — вперто вів своєї Петро. — Будувати за своїм бажанням речі, кораблі. Те, що вже є!
— А навіщо? У нас усього вдосталь. Автомати штампують. Що потрібно — раз, і є! Розумно, економно!
— От бачте, — радісно озвався Іван. — У вас усе є. Хіба так важко прийняти й нас. Нам же нічогісінько не треба. Тільки пити, їсти, гуляти. І щоб не турбували роботою. Поскільки ж автомати... ви самі сказали... Наказать — це ми можемо... Коли буде потреба — скажіть, ми готові! Щоб було зроблено те-то й те-то! Ми вам, а ви — нам!
Гай пильно дивився на пришельців, розмірковував уголос:
— Мда. Рідкісний випадок. Розклад основних морально-етичних центрів. Відсутність творчого імпульсу. Паразитарні біоструми. Ну що з ними робити?
Петро нахабно глянув на Гая.
— Так ви радієте нам чи ні? Може, я бачу, й тут не розуміють нашої сили? Морочите нам голову всякою етикою... Так ми попремо ще далі в майбутнє!
— Навіщо? — запитав Гай. — Справа в тому, що навіть тепер усі люди всемогутні. А в подальшому майбутті — там ще вищі досягнення...
— Всі всемогутні? — ахнув Петро. — Навіщо ж тоді працювати, трудитися?
— А навіщо жити, коли не творити? — здивувався Гай.
— Насолода життям, — зверхньо заявив Петро.
— Свобода, — додала Варка, виробляючи химерні танцювальні колінця. — Що хочеш, те робиш. Нема ніяких меж, ніякої заборони!
— О, це страшно! — серйозно мовив Гай, уважно розглядаючи дівчину, яка виламувалася перед ним. — Повна безконтрольність у істоти, в якої невідомо звідки опинилися гігантські сили, — це неймовірна небезпека! Послухайте, ви! Господар життя лише той, хто творить його власною творчістю. Хто росте без упину разом з життям. А хто лише наказує, а не працює, не творить, той деградує і стає дикуном, навіть з всемогутністю!
Пришельці з минулого замовкли, моргаючи повіками.
— Знаєте що? — сказав Гай. — Нам такі типи не потрібні. Земля давно позбулася їх. Єдині ліки для вас — назад, у минуле!
— А ми не хочемо! — вперто озвався Петро.
— Не бажаємо! — верескнула Варка. — Мені тут сподобалося!
— Залишимося — і все! — бовкнув Іван, дивлячись на лікаря спідлоба. — У вас — комунізм. Годуйте нас. Комуністична мораль проти насильства!
— Комуністична мораль і етика має на увазі творців, а не паразитів, — весело сказав Гай. — Ану — геть у минуле, звідки ви почали свій шлях!
Загримів грім. Промчав вихор.
Раз!
Хлопці й Варка гепнулися на пісок на березі Дніпра.
Перед ними лежали три обгризені кістяки від риби.
Вітер уже трохи завіяв їх. У небі кричали чайки. Десь далеко гули пароплави та на луках люди громадили копи...
Мандрівники знетямлено й мовчазно озиралися — бачили стіну лісу,
білесенькі хатки між садами,
гурт крикливих голих хлопчаків у пустотливому прозорому плині ріки...
Дивувалися.
— Оце так! — почухавши потилицю, заявив Петро. — Здорово він нас одправив назад! У майбутнє нічого потикатися...
— А може, все це нам приснилося? — спантеличено запитав Іван. — Глянь — ось риба, яку ми їли. Ятір у воді. Ходімо додому... та попросимо пробачення... Все буде, як раніше...
— Дурню! — крикнув Петро. — А піжама на тобі звідки? В Адлері наділи! Забув?
— Кретин, — зневажливо буркнула Варка. — Я завжди казала: з тебе, Жан, не вийде джентльмена! Тебе тягне до сажка!
— Гм, — не звернувши уваги на образу, мугикнув Іван, мацаючи піжаму. — Справді, ми десь моталися. Треба хоч одіж замінити...
— Не треба! — бадьоро сказав Петро! — У мене новий план. А для того плану вбрання не потрібне!
— Ну, ти даєш, Петеру — млосно промуркотіла Варка. — Ану, кажи, кажи, що ти придумав! Це мені подобається! Як це так — без вбрання?
— Ми рвонемо у минуле. До дикунів. Вони оцінять нашу силу. Будемо царями, повелителями. А вони нас хай слухаються, годують, носять!
— Ги, — сказав Іван. — Закручуся в шкуру. Спати в печері. І ніхто тебе не потурбує, не стусатиме. В школу, в інститут не треба... Ніякої тобі культури! Ой здорово!
— Клас! — мрійно підхопила Варка. — Геніально придумав, Петер! Там такі хлопці! Волохаті, сильні! Такий як обніме, аж кісточки захрумтять!
— Красота! — в забутті вів далі Петро. — Вічно там житимемо. Про нас потім легенди складуть. Що були, мовляв, такі-то й такі-то боги. Га-га-га! Здорово? Тільки сигарети потрібні. Дикуни, мабуть, не курять. Без куріння погано. Ну що — поїхали?.
— А куди? — непевно запитав Іван. — На скільки років?
— Спробуємо. Спочатку... ну, на десять мільйонів. Подалі від культури...
— Ну давай!.
Вони встали, взялися за руки.
— Хай ми перенесемося на десять мільйонів років назад, — сказав Петро. — На цьому ж місці!
Ударила блискавиця, змела з їхніх очей Дніпро, луки, небо. Потемніло все довкола.
Раз!
Звідусюд виросли, зімкнулися над головою хащі папороті, хвощів, ще якихось товстелезних дерев.
Моторошно, страшно.
Мандрівники шугнули по коліна в багнюку. Розгублено притиснулися одне до одного.
— Де ми? — пошепки запитав Іван.
— А дідько лисий знає, — сказав Петро.
Заверещала неподалік якась тварюка. Варка жахнулася. Застогнала. Хлопці причаїлися.
— Слухай, ми, мабуть, далеко заїхали? — цокотячи зубами, забурмотів Іван. — Папороті, хвощі!
Над їхніми головами з’явилася довжелезна шия. Захлюпала вода, виповзла з-за хащі огидна тварюка.
— Ой, дракон, — верескнула Варка. — Тікаймо!
Вони метнулися за стовбур дерева, розбризкуючи твань. Голова на блискучій шиї наближалася до них, роззявила пащу з гігантськими зубами, заревла.
— Назад! На вісім мільйонів років, — заволав Петро. — На цьому ж місці!
Раз!
Їх оточила стіна буйного, але гарного, веселого лісу, схожого на ліси двадцятого віку.
В небі сяяли, переливалися холодними вогнями сузір’я,
десь в гущавині співали птахи,