І
Коли я вперше почув про Гоголя?
Ой, давно, давно, давно!
Ще й до школи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав "Сорочинський ярмарок".
Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав "Сорочинський ярмарок"?
Не "Ревізора", не "Тараса Бульбу", а іменно "Сорочинський ярмарок"?
Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, великим святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку. І скільки того дива на ярмарку! І канахвети, і горіхи, і "брусики"! А коники-пряники, рожеві з золотом! А цигани й коні! А каруселі! Ах, ярмарок — дитяча мрія!
І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить і про фіалку, і про коні, і про циган, і про брусики, і про канахвети, і про каруселі?
Який же це, мабуть, хороший письменник!
От би почитати! Хоч би скоріше до школи!
Батьки мої жили на невеликому хуторі колишнього Зіньківського повіту, на Полтавщині.
До Сорочинець од нас 45 кілометрів, до Полтави — 75, до Диканьки — 60.
Батько,— ми, діти, про це знали,— їздив і в Сорочинці і в Полтаву.
У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали:
"Пиво Диканского завода князя Кочубея. Диканька".
І тоді до матері:
— Мамо, що таке князь?
— Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуси не в шкоді? Та носа втри, князю ти мій замурзаний!
Може мені тоді було п'ять років, може шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька:
— Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо?
А батько спокійно відповідав:
— Те їстимуть, що й ми їмо!
Аж увечері вияснилася причина такої в нашій хаті тривоги.
За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько,— вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох:
— От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина. їдуть вони на богомілля ув Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже близькі родичі, якісь там троюрідні, та проте родичі. І вам вони дядько й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас питатимуть, а краще більше в садку та на вгороді гуляйте,— тепер літо.
— А де вони спатимуть, тату?
— А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло!
Це вже добре,— спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих, самих залишати в клуні на ніч:
— Ще клуню підпалите!
Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто.
— От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати! — мріялося нам, маленьким.
Мати причепурили хату, вимастили долівку, посипали її травою,— запашно в хаті та зелено.
...От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами, вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка.
Батько з матір'ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і батько урочисто проказав:
— Милості просимо!
А ми, діти, з'юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані оченята.
Підійшли родичі до нас:
— Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут вас!
Ми їм хором, хоч і не дуже влад, одповіли:
— Драстуйте!
Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів.
Чудними вони нам здалися.
Дядько — маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й колючими, підстриженими вусами. Оченята в його десь глибоко в очних ямках сидять і звідти швидко сюди-туди бігають. На голові в дядька картуз із блискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгий, довгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах чоботи бутилками, лискучі-лискучі — лаковані. А на жилетці — срібний ланцюжок і на ньому великий срібний годинник.
А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш як штук три отаких її дядьків. Така вона висока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице біле-біле, густі, чорні, великі брови ластівкою, і на щоках, як вона посміхнеться, великі ямки робляться. Як скинула вона з себе сірий від пороху балахон,— на ній ми побачили шовкову блакитну сукню, довгу аж до п'ят, підперезану золотим, із якоюсь чудернацькою бляхою поясом. А круг шиї мереживо спускається на плечі й на груди.
Увійшовши в хату, гості перехрестилися, посідали, і дядина дала матері якийсь пакунок:
— Це вам, сестрице!
А тоді підізвала нас, дітей, і кожному дала аж по три цукерки.
— Кажіть же спасибі,— наказала мати.
— Спасибі! Спасибі! — ми гуртом та за цукерки і в садок.
За кілька часу вийшов у садок дядько.
Він побачив мене, підійшов та й питає:
— У школу вже ходиш?
— Ні, я ще малий!
— А читати вже вмієш?
— Ні, ще не вмію! Літери вже розбираю, а ще сказати не вмію! От із Федьком, із старшим братом, потроху ми складаємо слова. Так Федько восени оце вже в школу піде, а я, може, аж на ген ту осінь!
— Ну, нічого, встигнеш іще навчитися читати! — каже дядько.
Дядько на перший погляд мені не сподобався, якийсь він здався мені колючий, неприємний, а виявилося потім, що до дітей він ставився прихильно і навіть ласкаво, хоч своїх дітей у них не було.
А може, саме через те він до чужих прихилявся, що не було своїх...
Отоді ж таки в садку дядько, гладячи мене по голові, й каже:
— А ти про Сорочинці чув?
— Чув! Та ви ж там живете!
— А про Гоголя чув?
— Про якого, дядю, Гоголя? Ні, не чув!
— От коли ти підеш у школу, навчишся читати, тоді узнаєш, що в Сорочинцях, де ми живемо, народився письменник Микола Васильович Гоголь, що написав "Сорочинський ярмарок". І народився він на нашій вулиці.