Хоч Лу ладен був провалитися крізь, землю, проте обличчя його розпливлося в ідіотській усмішці. В голові було порожньо, ані думки, то ж він тільки стояв і очікував, що ж скаже Грампс.
— Ну й ну, хлопче, — нарешті промовив старий. — Наробив лиха, тепер прибирай.
Більше він нічого не сказав. Проштовхався крізь юрбу нащадків, що скупчилися під дверима, й зачинився у своїй кімнаті.
Шварци дивилися на Лу мовчки, ніби не вірили своїм очам. Потім повернулися й поспішили у вітальню, наче боялися, що його ганьба, наче чума, перекинеться й на них...
Морті затримався, щоб зміряти Лу презирливо-зацікавленим поглядом, і теж подався до вітальні. Біля ванної залишилася тільки Емеральда. По щоках її текли сльози.
— О, не дивися так на мене, мій бідолашний любчику! Це я одна в усьому винна! Я змусила тебе до цього!..
— Та ні, — озвався нарешті Лу. — Зовсім ні! Слово честі, Ем, я тільки хотів...
— Не треба пояснень, любий! Я завжди з тобою, що б там не сталося. — Вона поцілувала його й прошепотіла: — Ну який же це злочин, любий? Це ж зовсім не те, аби ти хотів убити його власноручно! Ну що ж тут такого страшного? Просто Грампс опинився б у такому стані, що Господь Бог зміг би забрати його до себе тоді, коли на це буде Божа воля.
— Що ж тепер станеться, Ем? — зневірено бурмотів Лу. — Що ж він тепер нам зробить?
Цілісіньку ніч Лу та Емеральда мужньо очікували, якого лиха заподіє їм Грампс, однак жоден звук, жоден шерхіт не порушив священну тишу його кімнати. Лише за дві години до світанку їх обох зморив сон.
О шостій вони були вже на ногах, бо за графіком їхнє покоління мало снідати в кухоньці саме в цей час. З Лу та Емеральдою ніхто не розмовляв. Поснідати треба було рівно за двадцять хвилин, та після безсонної ночі вони сиділи мов дерев'яні й ледве спромоглися проковтнути дві ложки "омлета" з водоростей, перш ніж наспів час звільняти місце наступному поколінню — дітям.
А потім, за традицією, той, кого позбавили спадку, мусив готувати сніданок Грампсові і на таці нести в ліжко старому. Вони бадьоро заходилися коло плити. Нелегка то була справа. Чимало їм доводилося проковтнути слини, готуючи яєчню з справжніх яєць, із справжнім беконом, на справжньому маргарині, — на ці продукти Грампс витрачав майже всі свої прибутки.
— Ну, що ж, — мовила Ем, — я не збираюся панікувати, доки немає справжніх підстав для нього.
— Може, він не знає, що я розбив, — сказав з надією Лу.
— Він, мабуть, думає, що то ти розбив скло від свого наручного годинника, — зауважив Едді, син Лу, апатично жуючи кекс із тирси.
— Не глузуй із старших, — насупилася Ем. — І не розмовляй за столом, набивши повен рот.
— Хотів би я побачити, аби хтось напхав собі повен рот такої гидоти і при цьому мовчав, — відмовив Едді, якому було сімдесят три роки. — Він зиркнув на годинника. — Час уже нести старому сніданок.
— Атож, пора, — сказав Лу і нерішуче здвигнув плечима. — Дай-но мені тацю, Ем.
— Підемо удвох, — сказала Ем.
Ідучи, вони підбадьорювали одне одного усмішкою. Перед дверима з урочисто похмурим виглядом стояли півколом Шварци.
Ем постукала.
— Грампсе, — промовила вона співучим голосом, — сніданок готовий.
Не почувши відповіді, вона постукала знову, на цей раз дужче. Двері самі собою прочинилися. Посеред кімнати на широчезному, м'якісінькому, пуховому, під балдахином ліжку, що було для кожного Шварца символом прекрасного майбутнього, — на цьому ліжку... не було нікого.
Відчуття смерті, досі незвідане ніким із них, таке саме невідоме їм, як учення зороастризму чи причини повстання сипаїв, примусило їх оніміти, сповільнило биття їхніх сердець. Охоплені священним трепетом, спадкоємці наввипередки кинулися шукати під меблями й за портьєрами смертну оболонку свого прародителя. Але Грампс залишив їм не своє тлінне тіло, а цидулку, яку й знайшов урешті-решт Лу, — вона лежала на комоді під старовинним прес-пап'є, подарованим Грампсові на міжнародній виставці 2000 року. Зривистим від хвилювання голосом він почав читати:
— Той, кому я давав притулок, кого якомога захищав і вчив, і кого я краще за всіх знав і любив усі ці роки, — увечері повівся щодо мене, наче лютий звір, — він розвів або спробував водою розвести мій антигерасон. Я не такий молодий, щоб витримати такого удару долі. Зазнавши підступного замаху, я вирішив попрощатися з усіма вами. Я скидаю з себе тернового вінця людських страждань і прагну здобути миру та благодаті. Коли ви читатимете ці рядки — мене вже не буде між вами.
— Боже милий! — сумно сказав Віллі, — він так і не дочекався тих п'ятисотмильних автоперегонів і вже ніколи не довідається, хто стане переможцем...
— І міжнародного турніру, — додав Едді.
— І не дізнається, чи повернувся зір до місіс Мак-Гарвей, — докинув Морті.
— Я ще не все прочитав, — озвався Лу і провадив:
— Я, Гарольд Шварц, вищезазначеним заявляю і проголошую остаточний варіант свого заповіту, який скасовує усі попередні варіанти з додатками, зроблені дотепер.
— Не може бути! — вигукнув Віллі. — Невже ще один заповіт!
— То ж я заповідаю: усе моє рухоме й нерухоме майно ні в якім разі не повинне роздрібнюватися на окремі частки — воно має належати усім моїм нащадкам спільно, на однакових правах, безвідносно до того, до якого покоління вони належать.
— Усім зразу? — перепитала Емеральда.
— Так, — відповів Лу, — віднині ми всі зв'язані заповітом.
Очі всіх, хто тут був, повернулися і втупилися у широке ліжко.
— На однакових правах? — промимрив Морті.
— Ну звичайно, — сказав Віллі, той, хто був тут найстаршим, — усе має бути, як і колись було: старший із нас стає головним спадкоємцем і очолює весь рід, а ця кімната перетворюється на його штаб-квартиру.
— Мені це подобається! — іронічно вигукнула Ем. — Лу має такі самі права на кімнату, як і ви. Я так розумію: головним мусить бути найстарший, хто ще й досі працює. Ви цілісінький день байдикуєте, чекаючи, коли вам принесуть пенсію, а бідолашний Лу вертається з роботи, ледве тягнучи від утоми ноги, а тут...
— А може, подумати про нас, про тих, кому ніколи не випадало жити в окремій кімнаті? — встряв у розмову Едці. — У вас, стариганів, замолоду було до біса місця для інтиму, а я — народився й виріс, потерпаючи серед цього вертепу, — у холі! Хіба ми не...