Шосе ми скоро минули. Дєд повернув мені карту: "Ми проїдем ше кілометрів з дванадцять, і там когось спитаємо про Трохимбрід". — "Це мудро", — сказав я. Звучить дивно, але я ніколи не говорив з Дєдом так, шоб це не звучало дивно. "Так, я знаю, шо це мудро", — сказав він. "Та я поняв, шо це мудро". — "А можна мені ше раз глянути на Августину?" — запитав я героя. (Тут я маю зізнатися, шо бажав подивитися на неї з того самого моменту, коли герой показав картку вперше. Але я соромився йому зізнатися.) "Звичайно", — сказав герой і витяг свою сідалишну сумку. Там у нього було багато копій фото і він простягнув мені одну штуку, ніби гральну карту: "Будь ласка".
Я милувався фото, а він — прекрасним днем. В Августини було дуже гарне волосся. Таке ніжне волосся. Мені навіть не треба було його торкатися, шоб це зрозуміти. А очі в неї були блакитні. Фото, звичайно, було чорно-біле, але я просто був упевнений, шо очі в неї блакитні. "Погляньте на он ті поля, — герой показував пальцями кудись вдалину, — вони такі зелені!" Я переклав це Дєду, а той сказав: "Розкажи йому, шо наша земля для сільського господарства просто найліпша". — "Дєд каже, шоб я переклав тобі, шо наша земля найкраща для сільського господарства". — "І скажи йому, шо коли нацисти прийшли, то багато тут всього напаскудили, а до того земля була ше ліпшою. Вони бомбили її з літаків і їздили по ній на танках". — "Але зараз вона вже не виглядає сплюндрованою". — "Після війни все відновили, але до того все було по-іншому". — "Дєд, а ти шо тут був до війни?" — "Погляньте, — сказав герой зі свого заднього сидіння, — он там люди працюють на полі в самій спідній білизні". Я спитав Дєда про це. "Ну це нормально, — сказав Дєд, — зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає". Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: "Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років". Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. "У цьому є смисл, — сказав Дєд, — якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі". — "А прабабка теж трудилася на полях?" — "Ага, вона робила біля нього, коли він умер". — "Що він говорить?" — встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.
До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой — втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. "Красиво, правда?" — спитав я, не повертаючи голови. "Так". Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. "Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, — сказав Дєд, — думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше".
Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. "Йди когось спитай, — сказав Дєд, — і єврея тоже з собою забирай". — "Ати шо не йдеш?" — запитав я. "Нє-а", — сказав він. "Ну, прошу тебе". — "Не". — "Йдемо", — звернувся я до героя. "Куди?" Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. "Ви хочете, щоби я пішов з вами?" — "Звичайно", — сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі. Але якщо чесно, то йти до мужиків у полі мені теж було страшнувато. Я ніколи не спілкувався з людьми такого типу, бідними сільськими трудівниками, а також із простими людьми в Одесі. Я ж розмовляю російсько-українським суржиком, а вони — тільки по-українськи; і хоч російська й українска на слух дуже навіть подібні, люди, які розмовляють тільки українською, часто ненавидять тих, шо розмовляють російсько-українським суржиком, бо ті, шо говорять суржиком, частіше всього міські й відчувають себе вищими за тих, шо говорять тільки по-українськи і як правило живуть у селах. Ми так думаємо, бо ми вище, ніж вони, але то вже інша історія.
Я сказав герою, шоб він мовчав, бо деколи люди, які говорять тільки українською і які ненавидять людей, шо розмовляють російсько-українським суржиком, ненавидять заодно й тих, шо говорять по-англійськи. З цих же міркувань я взяв з нами Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, хоча псина не розмовляла ні українською, ні російсько-українським суржиком, ні по-англійськи. АВ! "Чому? — запитав герой, — чому ж це? Чому я не можу розмовляти?" — "Деякі люди дуже засмучуються, коли чують англійську. Ми швидше настріляємо потрібної інформації, якшо ти триматимеш рот на замку". — "Прошу?" — "Заткнися". — "Ні, яке слово ви щойно сказали?" — "Яке?" — "Ну оце, шо починається з наст…" Я відчув гордість, оскільки знав англійське слово, яке герой-американець не знав. "Настріляти — це значить отримати, дістати, набути, отримати і одержати. А тепер заткнися, пуц".
"Я про таке ніколи не чув", — сказав один із чоловіків з самокруткою в кутику рота. "І я так само", — сказав другий і вони повернулися до нас спинами. "Дякую", — сказав я. Тут герой штовхнув мене ліктем під бік. Він намагався шось сказати без слів. "Та шо таке?!" — прошептав я. "Соф'ювка", — сказав він беззвучно, хоча правду сказати, то так і не треба було. Не треба, бо чоловіки все одно більше на нас жодної уваги не звертали. "Ага, так", — знову я звернувся до чоловіків. Вони на мене навіть не глянули. "Той населений пункт ше називали Соф'ювка. Може, знаєте?" — "Ми ніколи про нього не чули", — сказав один із них, навіть не питаючи про це в других. Він кинув цигарку на землю. Я покрутив головою, шоб показати герою, шо вони нічого не знають. "А може, ви бачили цю жінку", — сказав герой, витягаючи з сумки фото Августини. "Ану поклади назад!" — зашипів я. "Та шо вам тут треба?" — спитав ше один з мужиків і теж кинув свою цигарку на землю. "Що він сказав?" — спитав герой. "Ми шукаємо Трохимбрід", — сповістив я чоловікам, хоча відчував у горлі здоровенний ґудз. "Я вже тобі сказав, шо такого села тут нема". "Перестаньте до нас лізти", — сказав ше один з них. "Може, хочете "Мальборо"?" — запитав я, бо більше нічого мені в голову не йшло. "Забирайтеся звідси, — сказав один з мужиків, — давайте назад у Київ". "Я з Одеси", — сказав я, і на шо вони злобно розреготалися. "Тоді забирайся в Одесу". — "Вони можуть нам допомогти? — запитав герой, — вони що-небудь знають?" — "Ідем", — я взяв його за руку, і ми пішли до машини. Я був просто капітально приниженим. "Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, пішли!" Але псина не рушила з місця, хоча мужики, які курили, намагалися її відігнати. Залишався тільки один засіб. "Біллі Джин мені не коханка, вона тільки любить мене". Так приниження з просто капітального стало капітальним.