— Мабуть, захворіла… Вона вчора, здається, кашляла.
Його відповідь ніби задовольнила вчительку. В усякому разі, вона більше ні про що не розпитувала, тільки попрохала Сергія знову занести Птурській домашнє завдання.
— А я після уроків сама їй подзвоню й узнаю, що з нею, — додала вчителька й пішла собі.
А Кудлик так і вкляк на місці! Це ж коли вчителька подзвонить, все стане відомо: і те, що Вітки не було в школі, й те, що й у бабусі вона не ночувала.
У повному розпачі відсидів Сергій так-сяк до кінця уроків. На щастя, його не викликали.
Та лише скінчився четвертий урок і клас почав збиратись у басейн, як Сергій згадав Дімину пораду й почав повторювати про себе чарівні слова.
І що ви думаєте! Він таки поплив!
Коли всі третьокласники перевдяглися в купальні костюми і вчитель фізкультури дав команду: "У воду!" — Сергій Кудлик чи не найпершим стрибнув у басейн. Він відразу ж зашепотів: "Гей, працюйте, ноги й руки! Я пливу, неначе щука!" — і сміливо відштовхнувся ногами від дна.
— Молодчина! — поплескав його по мокрій спині вчитель, коли Сергій, натомлений, але вкрай щасливий — він проплив аж десять метрів! — вибрався з води. — Коли так і далі піде, я й п'ятірки не пошкодую!
Всі однокласники теж поздоровляли Сергія, ляскали кого по спині, яка аж червоною зробилася, та казали, що тепер для нього й океан не страшний!
— Ну, олімпієць, — підійшов до нього Олег, — бачиш, допоміг-таки Дімин віршик! От жаль лише, що Птурська не бачила.
Олегові слова знов нагадали Сергієві, що Діма й досі не повернув Птурську додому, і Кудлик заходився швиденько перевдягатися.
— Я помчав додому, — кинув уже вдягнений Сергій Олегові. Він летів, мов на крилах, — так не терпілося йому поділитися радістю з бабусею.
— Я вмію плавати! — крикнув він відразу на весь будинок, тільки-но бабуся відкрила двері.
— Нарешті! — сплеснула в долоні щаслива бабуся, — Ну, заходь швиденько, порадуй Діму.
— Я вже чув, — вийшов назустріч дідок. — От бачиш, головне — повірити в себе й нічого не боятися!
— Але ж коли б не ваші слова… — почав був Сергій, та Діма перебив його:
— До чого тут слова! Їх я просто вигадав, бо справжні чарівні слова забув.
— Як — вигадали?! — ошелешено глянув на нього Сергій. — Виходить, цей віршик — не чарівний? А коли б я потонув?!
— Ну, перелякався! — засміялася бабуся. — Ти не міг потонути, бо дуже хотів навчитися плавати.
— Не розумію, — закліпав очима Сергій.
— Згодом зрозумієш, — обняла його бабуся. — А зараз мий руки та їстимемо.
Вже за обідом Сергій звернувся до дідка:
— А чому ви досі не повернули назад Вітку? Ви ж обіцяли…
— Склероз! — ляснув себе Діма по лобі. — Забув начисто. Ну, нічого, зараз доїм і поверну.
Вони хутко дообідали й перейшли в Сергієву кімнату.
— Так, так, так, — заходив із кутка в куток Діма, заклавши ручки за спину. — Як же там говориться в таких випадках? — Видно було, що він силкується пригадати потрібні слова. — Слухай, — звернувся раптом Діма до хлопця, — може, нехай вона ще трохи там побуде? Їй тільки на користь.
— Ой, що ви! — злякався Сергій. — Вона там уже й так майже добу. А коли з нею щось трапиться?!
— З такими нічого не трапляється, — невдоволено буркнув Діма. — Ну, добре, помовч — я ще подумаю. — І знову закрокував по кімнаті.
— Ні! — спинився нарешті він. — Хоч убий — не можу пригадати!
— Що ж робити?! — не на жарт переполошився Сергій. — Може, відправте й мене в Навпакинію? Я розшукаю там Птурську, а вдвох якось уже порятуємось.
— Нізащо в світі! — відмахнувся від хлопця Діма. — Ще чого не вистачало! А що бабуся твоя скаже? Ні, і не проси!
І тут хтось подзвонив у двері. На порозі стояв Олег.
— Чого в тебе такий вигляд, наче топитися зібрався? — поцікавився він, глянувши на друга.
— Майже вгадав… — похнюплено відказав Сергій і розповів Олегові про Дімину промашку.
— Отакої! — вигукнув Олег. — Та я б за оту капосну Птурську й волосинки не дав, а ти визволяти її поспішаєш.
Він хотів був додати щось іще, але зиркнув на Сергія — і замовк: друг дивився на нього сумними очима.
— Стривай, я знаю, що робити! Треба негайно бігти до мого батька — він неодмінно допоможе!
Річ у тім, що Олегів батько, лейтенант Пчілка, працював слідчим: розплутувати всякі загадки та розшукувати всілякі пропажі було його професією. Зрозуміло, що відшукати якесь там дівчисько для нього було раз чхнути!
8
А що ж насправді сталося з Віткою?..
Тільки-но вона вийшла зі свого будинку, — а був уже початок на сьому вечора! — як раптом їй в обличчя дмухнув різкий вітер. Вікторія зіщулилась, а коли знов розплющила очі — тільки ойкнула: вона була в якомусь незнайомому місці!
Вітка стояла на широкому проспекті, якого досі ніколи в житті не бачила. Та найбільше вразило її те, що діялось навколо.
Всі машини чомусь їхали задом наперед, зупинялися перед світлофором тоді, коли на ньому спалахувало зелене світло, і зривалися, коли загорялось червоне. Через дорогу то там, то тут, лавіруючи між машинами, перебігали люди. Машини гальмували, наскакували одна на одну, розбивалися, але, як не дивно, міліціонер не звертав на порушників ніякої уваги!
"Чи не сплю я?" — подумала Вітка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозуміла, що не спить!
"Спитаю у міліціонера, що це за проспект!" — вирішила Птурська й побігла до переходу. Та тільки вона ступила на білі смуги, намальовані по асфальту, як пролунав міліцейський свисток. Вітка озирнулася — кому це він? — але побачила, що люди, як і раніше, перебігають через дорогу де завгодно, а міліціонер махав рукою їй: іди, мовляв, сюди.
Вона підійшла до постового й відразу напосілася на нього:
— Не маєте права! Я переходом ішла! Он їх краще ловіть! — І показала на інших перехожих.
— Ен юімузор! — відповів міліціонер і додав: — Мав — фартш!
Вітка аж присіла на місці! На якій мові він говорить? Невже вона опинилася в якійсь іноземній країні?!
— Ун, ешдивш! — невдоволено мовив постовий і поліз у свою планшетку.
І раптом Вітка догадалася: та він же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.
І Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як і він… А щоб вам далі було легше слідкувати за розмовами у країні Навпакинії, я буду переписувати їхні слова правильно…