Від того, що Сергій побачив, у нього перехопило подих.
Там, під його ліжком, обхопивши руками коліна й підтягши їх до підборіддя, сидів малесенький дідок. Довга сива борода його лежала на підлозі, а маленькі зеленаві оченята кольору океанської хвилі — як на фото з мамою й татом! — дивилися просто на Сергія!
— Чого витріщився! — буркнув раптом дідок хрипким голосочком. — Нема щоб сказати: "Будьте здорові", як усі виховані діти кажуть, так він собі мовчить, ще й очі витріщає! Фе, який нечема!
— Пробачте! — оговтався нарешті Сергій, і йому зробилося соромно. — То я так… з незвички… Будьте здорові!
— Ну от, інша річ, — усміхнувся дідок. — Спасибі тобі, хлопчику!
— А… хто ви? — наважився спитати Сергій.
— Діма!
— Який Діма?
— "Який, який"! — передражнив дідок. — Просто Діма — і все!
— Але ж _хто_ ви?
— Я, по-моєму, сказав цілком зрозуміло: _звичайний_ _Діма_!
— Ага, ясно: ваше ім'я — Діма. А як вас по-батькові?
— От причепився! — вибухнув раптом дідок. — Скільки ж тобі можна пояснювати: я — Діма, затям собі: Ді-ма. Від слова "дім", будинок тобто, бо всі Діми, мої родичі, живуть у домах.
— Так ви домовик! — ошелешено вигукнув Сергій.
— Ну й телепень! — уже зовсім роздратовано кинув дідок. — Ти що — двієчник? Звичайних речей не розумієш? І чого тебе в школі вчать! Ач, вигадав таке — "домовик"! Так-от, щоб ти знав: ніяких домовиків на світі не було, нема та бути не може! А я — просто Діма. Зрозумів нарешті?
— Зрозумів… — відказав тихо Сергій, хоча, по правді, нічого він поки що не второпав. — А як ви сюди потрапили?
— Ішов собі повз ваш будинок, бачу — двері прочинені, і так із них теплом і затишком тягне, що не втримався — заскочив, — охоче почав розповідати Діма, вже заспокоюючись. — Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий підхопив, от і подумав: ану, заскочу відігріюся трішки, а згодом далі почимчикую.
— А куди ж ви йдете?
— І все тобі знати треба! — удав дідок, ніби сердиться на Сергія за його розпитування. — У Бровари йду, до свого двоюрідного брата.
— Так вам іще йти та йти! — вигукнув Сергій. — А чого ви автобусом не поїдете?
— По-перше, грошей нема, — відказав Діма, — а по-друге, щоб такі, як ти, не чіплялися зі своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. І без них життя важке. — І дідок жалібно заохкав.
— А чому воно у вас важке? — знов поцікавився Сергій.
— А тому, що я, Діма, лишився вчора без домівки.
— Як — без домівки?!
— Зламали мою домівочку, ой, зламали! — забідкався, затужив Діма. — Жив собі тихесенько, мабуть, років сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру — і настав кінець моєму щастю!
— Ну то й що? — здивувався Сергій. — Вони поїхали — і нехай, а ви б і далі там жили.
— Пожив би ти! — перебив його дідок. — Коли вони поїхали, відразу приперся бульдозер і — ррраз! — одним духом зламав мій будиночок. Добре, хоч почув його та вискочити встиг, а то б отам, під уламками, й зостався! Довелося ночувати просто неба, а в моєму віці, сам розумієш, воно не дуже… Поспав на травичці — і, будь ласка, нежить!
Розповідаючи про себе, Діма весь час шморгав носом.
Сергій таки справді переконався, що дідок застуджений.
— Ось, візьміть! — простяг він Дімі свого носовичка. — Так легше буде.
— Дякую, — зрадів Діма, приймаючи подарунок, — виручив діда, а то ж незручно шморгати, некультурно! — І він ретельно витер свого розпухлого носа.
— То, може, ви залишитеся в нас? — нерішуче запитав Сергій. — Поки одужаєте.
— Та я б не проти, але ж батьки…
— Ой, лишайтеся! — перервав його радісно Сергій. — Ми живемо тільки з бабусею, батьки за кордоном. А бабуся в мене — клас! Вона неодмінно дозволить!
— Хе, дозволить! — усміхнувся Діма. — Та вона й не знатиме, що я тут!
— Як — не знатиме? — здивувався Сергій. — Але ж я повинен їй сказати.
— А вона тобі не повірить!
— Повірить, неодмінно повірить!
— А от і ні!
— Та чому ви так думаєте? — не розумів Сергій дідка.
— А тому, — відказав Діма, — що вона мене не побачить!
— Чому ж не побачить, ви ж не будете весь час під ліжком сидіти?
— Звичайно, не буду, велика радість! — пхикнув Діма. — А не побачить тому, що не зможе. Щоб ти знав: мене бачать лише ті, хто любить казки, отак. А хто казок не любить, хто завжди сумнівається, що на світі бувають усякі дива, той мене нізащо не побачить! — І дідок задоволене розреготався.
3
— Пиріжечок — на столі, чекає іменинника! — весело мовила бабуся, увіходячи до кімнати. — А ти що, до виступу готуєшся?
— До якого виступу? — не зрозумів Сергій.
— Роль якусь учиш?
— Та яка роль, бабусю, щось я тебе не розумію?
— А чого ж ти сам із собою балакаєш?
— А!.. — нарешті дійшло до Сергія. — То я так… вірші повторював… Бабусю, — раптом наважився він, — чуєш, бабусю! Зазирни, будь ласка, під ліжко!
— Ти що? — широко розкрила вона очі. — Ото я, старезна бабусенція, та й під ліжко полізу?! Чого я там не бачила — шкарпеток твоїх старих, чи що?
— Бабусю, я тебе дуже прошу, — наполягав Сергій. — Це для мене страшенно важливо! Врешті-решт я ж іменинник сьогодні… — додав він, помітивши, що бабуся завагалася.
— Ну, коли так, — посміхнулась вона — то вже зазирну!
Бабуся, притримуючи спідницю й фартух, опустилася важкувато на підлогу і, крекчучи та ойкаючи, заглянула під Сергієве ліжко.
— Ти бач! — радісно здивувалась вона. — Діма!..
А Сергій здивувався ще більше: бабуся _бачила_ дідка!
Вона підвелася, поправила фартух і мовила:
— А ти, виявляється, не дуже гостинний господар: такого гостя під ліжком тримаєш! Ану запрошуй до столу — на чай з пирогом!..
— Спасибі, я вже й сам вилізу! — І Діма, посапуючи та шморгаючи носом, почав вибиратися з-під ліжка.
Тепер Сергій розгледів його як слід.
На зріст Діма був зовсім невеличкий — Сергієві до пояса, а от борода в нього сягала підлоги. Одягнений Діма був у товстий сірий светр, голубі джинси з блискучими мідними заклепками, а на ногах у нього кумедно задирали носи звичайнісінькі кеди, — щоправда, розміри на чотири більші, ніж треба.
— Ось і я! — мовив Діма, обтрушуючи пилюку, якої немало було під ліжком. Сергій побачив це тільки зараз і вирішив завтра ж прибрати.
Діма обтрусився, обсмикнув светр, чхнув — чи то від нежиті, чи від пилюки — і старанно заправив кінчик бороди у задню кишеню джинсів.