Від такої комбінації у Волоса перед очима поруч із зятем застрибав паровий млин, посвідки з серпом і молотом, оренда земельного фонду, і Волос навіть розгубився. Але в ту ж хвилину він пригадав відкопану Максимом пшеницю під голодний рік, і образа закипіла в ньому з новою силою.. Важким поглядом він оглянув злинялий під сонцем Максимів френч, потім перевів свої зеленкуваті очі на секретаря сільради. Той знову опирався на свою палицю і заморочено протяг:
— Да-а, вопрос, можна сказать.
Помітивши їхню розгубленість, Волос тепер дав волю своєму гнівові:
— Може, і приданого хочеш взяти?
— І без цього можна,— відповів Молочай, зирнувши вже недобрими очима.*
— Так ви ж пак триста пудів пшениці взяли вже, та ще й млина, та й землі десятин із сто... А мо', мало?
— Нё ми, так другі. Радянська влада, Власе Радивоно-вичу,— сказав Архип.— По-вашому, нехай би люди пухли з голоду, а ви пшеничку б у ямах гноїли. Програма цього требувала, раз ви ховали.
— А зараз уже не требує, чи, може, ще пошукаєте?
— Тепер шукати не треба: товар на виду.
— А завтра прийдете з хутора виганяти? Волос сказав і вп'явся очима в Молочая.
— Для цього єсть виконавці,— відповів Молочай.
До хати знову вступив Артем. З того, що іронічна посмішка пробігла по його губах, видно було, що він підслухував.
— А що у тебе, крім виконавців, єсть,— запитав він,—■ що ти пнешся до цих вовків у зяті? <
— У мене? Більше, ніж у вас: шоста частина всієї землі. А згодом поїду вчитися, і Домка теж учитися хоче.
— Домка того захоче, що батько накаже,— перебив його Волос.— А ти попереду покажи, що ти можеш, а тоді й будеш балакати.
Поставивши перед Молочаєм таку "заковику", як він думав, Волос підвівся із-за столу і мовчки під здивованими поглядами гостей вийшов із хати. Слідом за ним таким же важким кроком вийшов із хати і Артем.
Архип зіскалив одне око, підморгнув до замороченого Молочая і сказав посміхаючись:
— Здається, чортові куркулі хочуть зірвати нам повістку денну?
На порозі з'явилась Домка. Збентежена, вона розгублено підійшла до Молочая і мовчки потупилась.
— Оце так гостинні хазяї,— сказав Архип.
— Може, й ти підеш за ними? — запитав Молочай, засунувши руки в кишені.
Домка винувато опустила голову ще нижче.
— Ну, так от що, Домко,— сказав він уже рішуче, хоч дивився на неї закоханими очима,— досить нам мекати ягнятами, завтра приходь опівдні до загсу — і кінець сватанню.
Домка піднесла на шього очі, повні невимовної радості і перестражданої тривоги:
— І до церкви?
Молочай ображено скинувся.
— Гаразд, гаразд,— попереджаючи його гнів, проговорила Домка,— я більше не казатиму... тільки не сердься, Максиме, не сердься, я прийду,— додала вже тихше.
— Взяти пропозицію до уваги—і крапка,— закінчив роблено суворо Архип.
Такого кінця Волос ніяк не міг сподіватися. Він був певний, що Молочай, перш ніж стати за зятя, на ділі покаже, що він зуміє бути в пригоді для господарства, та ще такого, як Волосове. "Верни мені млин, собача душа,— міркував тої ж ночі Волос,-^— а не верни, так у оренду здай, це тобі' раз; верни мені молотарку, це тобі два; сани верни. А коні де мої? Не ти брав, а хіба не ти царя скидав? Хто це добро наживав? Що, мені задарма дісталось! А твоє яке собаче діло? Попробуй ти так дістати! Ти думаєш, може, що я вже і за бога забув? Якщо ви з ним запанібрата, так я, може, ночі не сплю та молюся, щоб простив він мої согрішення вольні і невольиі, щоб не посилав мені щоночі жінку покійницю, чи Ванду, або отого анахтемського пастуха. От тут í поміркуй, якщо ти хочеш стати мені за зятя,— розмірковував про себе Волос, перевертаючись з боку на бік.— А там, дивись, петрівка мине, тоді й Зубківський тобі носа ще втре". Знову пригадав це Волос через два роки, повертаючись із земельного відділу урівняним.
"Це він, собача душа, винний. Не міг би я ото при його власті. Та ще й нахваляється: "Я таки зроблю з вас чоловіка..." Це замість помочі тестеві! Ні, почекай, хлопче, хоч ти й власть, але ми з тебе зробимо ягничку".
— От що, Артеме,— звернувся він до сина в той же день,— набери мішок нольки,— а може, то жирно буде? Візьми крупки та відвезеш завтра до Домки. Скажеш: батько пересердився, нехай з своїм комісаром хоч навідається, і вп'ять же, онучки не бачив і досі. Воно хоч і не хрещене, а таки наша кров. А ти, Левку, на вечір Тиндика поклич.
І Артем, і Левко виконували накази, як наймити, хіба тільки з тією різницею, що Артем пошкодував крупки, а брав простої, і то неповний мішок.
— Домка обіщала,—говорив він уже ввечері,— а комі* capa послали кудись на села. Немає дома.
— Ну, а ти що скажеш, Тиндику?
Тиндик, з дрібним, у зморшках обличчям і з вихилясами безталанного п'яниці, витер рідкі вуса від решток капусти і поспішно відповів:
—— Власе Радивоновичу, то есць загалом такого случаю, можна сказать, і не приснилося вам. Чули, що трапилось в Ординці?
— Ну, чув, так що?
— Можна сказати, не случай, а перст Всевишнього.
Він, охоплений творчим екстазом, одним махом перекинув чарку і з такою ж поспішністю набив рота довгими пацьорками янтарної від олії капусти.
Припах самогону і гострий дух капусти дратували широкі ніздрі господарів, але вони стійко витримували спокусу, щоб не дати для Тиндика приводу забувати, з чийого столу він їсть.
— Ти б попереду розказав, а наїстись устигнеш.
— Ні, Власе Радивоновичу, тільки в здоровому тілі, як колись казав урядник, може бути здоровий дух,— шамотів він крізь капусту.
— Та говори вже.
— Так ото ж в Ординці, знаєте, що трапилось?
І він знову простяг руку до пляшки, але Волос раніше положив на неї широку долоню:
— Чули, чули вже.
— Е-е, мало чути, треба ще й соображати.
— Що?
— Взагалі.
— Що надумав?
— Нічого.
Волос сплюнув і зняв руку, щоб витерти бороду.
— Ли мені діло кажи!
— Про діло й кажу. Винуватого знайшли? Ні. А Молочай був там? В Ординці? Був.
— Хіба був? — здивувався Волос і зирнув на Артема. Артем звів запитливо брови, а Тиндик сказав:
— Ну, не саме якраз там, а десь поблизу, а все-таки був. А він партєйний? Партєйний. А в газетах усім можна виражаться? Усім, Та ми тепер таке закрутимо, що аж в носі закрутить декому. За це можна ще одну?