В будинку у директора заводу горіли веселі, яскраві огні. Стали говорити про читання, і Муляр почав висміювати панську витівку. У Вови нило всередині, і він нічого не слухав. Мимоволі озирнув він цю свою компанію, опухлі од п’янства лиця, злі замутнені очі.
Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина — хотілося йому заплакати.
— І чого б то я так сумував! — несподівано звернувсь до Вови письмоводитель, виказуючи, що він добре розуміє, що діється у Вовиному серці.— Не любі ви їм — і наплюйте, проживете й без них.
Вова схаменувся й став силувати себе, щоб як-небудь викинути з голови свої невеселі думки. Став прислухатися до їх розмови, та думки його мимоволі звертали на перший шлях.
Письмоводитель позіхнув і став казати, що добре було б тепер зайти у "клуб",— у них було таке місце, де частенько збиралися попиячити.
Думка письмоводителя зразу здалася Вові досить слушною: у їй він знайшов вихід із свого дуже неприємного становища, і він поспішив ухопитись за неї.
— І справді,— піддержав він письмоводителя,— зайдемо, вип’ємо по чарці, куди ви там ходите.
— Хіба й ви з нами? — неймовірливо звернувся до його Муляр.
Вдаючи з себе байдужого, Вова згоджувався йти з ними, немов у тому не бачив нічого незвичайного. Компанія повеселіла.
— Так би ви й давно! — сказав Муляр і поплескав Вову по плечі.
Пішли тепер хутчій, мова стала веселіша, жвавіша. Вова почував, як щось смутнеє і разом веселе підступало до серця.
"Ех, ну їх!.. Коли так, то й так!" подумав він і махнув у думці рукою.
В глухому кінці села обдерта хата. У вікно крізь червону занавісочку видко було бідненьке світло.
Перед старими низенькими дверима, позакривавшись комірами й понасувавши на очі шапки, стояли вони мовчки і чекали. Письмоводитель зігнувся під вікном і тарабанив пальцями по шибці.
— Дувид! Дувид! — здержуючись, щоб далеко не було чути, звав письмоводитель.— Відчини, Дувид!
Червона занавісочка у вікні прогорнулася, й з-під неї виглянуло лице старої єврейки.
— Ну, хто там?.. Чого? — непривітливо спитала вона.
— Та це ми! — одмовляє той.— Відчини, Дахо!
— Хто ви і чого вам треба?
— Відчини хутчій — побачиш! — нетерпляче промовив письмоводитель.— Не впізнала, чи що?
Занавісочка у вікні знов опустилася. В сінях небавом рипнули хатні двері, потім заскрипів засов, і двері на улицю одчинились. Нагинаючись, один по одному увійшли вони в сіни, намацали хатні двері й увійшли в кімнату. Понесло вогкістю і важким духом.
Обстава кімнати стара і нечупарна: посередині голий стіл на три ноги, двоє стільців, з-під клейонки у їх теліпалось якесь ганчір’я, обідраний, без спинки диван. Сірі та голі стіни сумно позирали на нових людей. У кутку на долівці, де помощена була солома, спали двойко єврейських діток, заритих у купі всякого дрантя. В хаті холодно — пара йде з рота. Рогом лізе у вікна мороз."
Розбуджені діти повисували з дрантя голівки й великими чорними очима дивилися на гостей.
Вийшов Дувид, старий заспаний єврей у патинках на босі ноги і в халаті поверх сорочки.
Муляр сказав йому на ухо кілька слів.
— Одну? — тихо спитав Дувид.
— Давай поки одну, а там буде видно,— голосніше одмовив той.
Розсілися кругом столу. Увійшла Даха й стала накривати стіл старою, в різнобарвних плямах скатертю; внесла на тарілці порізаного оселедця, хліб, дебелу чарку та мідні виделки, що взялися зеленим мохом.
Дувид приніс пляшку горілки.
Муляр узяв пляшку і вдарив її в денце; пробка вискочила, і навколо запахло сивухою.
— Шановному гостеві перша чарка! — промовив він, передаючи сповнену чарку Вові. Той зразу по-молодецьки випив її. Чарка пішла кружляти, і дедалі в хаті робилося голосніше. Червоніли лиця, поблискували очі, а Дувид усе підносив пляшку за пляшкою.
Схилившись близенько до Вови, Муляр нашіптував йому щось п’яною мовою, осміхався й ніжно гладив по голові; той слухав п’яне базікання Мулярове, кивав головою й теж усміхався п’яною усмішкою.
— Ну — вашу руку! Поцілуємся! — голосно промовив Муляр і взяв Вову в обійми.
Дзвінко поцілувалися. За Муляром полізли цілуватися урядник і письмоводитель.
— Тепер уже ти наш? — липли вони до нього, обнімаючи його.
— Ваш! Ваш! Чортики ви мої любі! — п’яним голосом, одбиваючись од них, казав Вова.
— А при цій оказії вип’ємо ще!.. Дувид! — командував Муляр.— Ще дві пляшки та закуски...
Дувид приніс іще дві пляшки горілки. Чарку кинули й дістали шклянку. Налили Вові повну й стали, не зводячи з нього очей, зорити.
Вова взяв шклянку і, не кривлячись, випив до дна...
— Маладець! Наш! — загалділи кругом.— Тягне по-козацьки!
— На ура його! — хтось крикнув, і зараз Вова почув, як уперся головою в низьку стелю.
В голові у Вови закрутилося, в грудях нудило і що було далі — він уже мало пам’ятав.
Як крізь туман пам’ятав тільки, що кричали, співали, згадували про якусь куму. Далі зринала в пам’яті обстава якоїсь чепурної теплої хатки, заквітчані сухим зіллям та рушниками ікони, стіл, засланий чистою скатертю, вишнівка і чорнобрива весела молодиця в червоному очіпкові.
Звернуло з півночі. Ніч була тиха, місячна. Гралися по дорозі блискучі іскри на снігу; інеєм окутало скрізь дерева. По всіх хатах люди спали.
По сонних улицях села, збивши шапки на потилицю, вешталися, плутаючи ногами, Вова з Муляром і, щиро обнявшись, п’яними голосами впоперек один одному тягли якусь пісню. Луна йшла по всьому селі.
— Гей, хто там! — почувся голос позаду приятелів.— Побережись!
Муляр і Вова розступилися. Мимо їх прошуміли сани з гостями, що верталися з веселим гомоном і сміхом од директора.
Вова спинився і, взявшись у боки, прищуреними очима подивився їм услід.
— І наплю-вать! — промовив він повагом і плюнув через губу.
[12] — Угудзявий джигунець — баламут, весь у гудзиках.
[13] — Акцизний чиновник — чиновник, який працює в акцизі. Акциз — назва установи, що збирає податок на цукор, горілку, тютюнові вироби і т. ін., який підприємці включають у їх продажну ціну.
[14] — Освійчатись — тут: освоюватись.