— Мабуть, був у полоні? Таких випадків сьогодні в Україні сотні.
— У тім-то й річ, що він п’ять років тому прибув у цинковій труні. Його з почестями поховали… Мати щодня доглядала могилку, там вартували друзі-афганці, і раптом ось таке…
— Я вам щиро дякую, — потис руку лікареві капітан. — У яку лікарню ви її везете? Залиште, будь ласка, свої координати. Бачу, робота тільки починається… Мертві не воскресають. Чи не так, лікарю?
— Хто його зна… У медичній практиці всяке трапляється. Он німці в старовину, перед тим, як класти небіжчика в могилу, клали його в погріб і тримали там, прив’язавши до руки дзвіночки. Як раптом прокинеться, у кімнаті дзвіночок і задзеленчить. Могила ж хлопця розрита… Труп щез з цинкової труни… Якщо він там був…
— Що?! — обернувся уже з порогу кухні капітан.
— Нам про все це розповіла бабуся — сусідка.
Капітан не сказав нічого. Він зайшов у кімнату.
Тут вже нікого не було. Одягнувши сяк-так жінку, санітари віднесли її в карету "Швидкої допомоги". Сищик Кублей, аби безплатно не ділитися інформацією зі своїм конкурентом капітаном Дублем, щез у невідомому напрямку, не залишивши навіть кульгавого сліду. Капітан, оглянувшись, сплюнув в урну і сів в автомобіль.
— На кладовище! — наказав водієві. — На міське. Туди, де афганці…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Вуйна Марія подавала до столу гуцульські страви: знаменитий банаш з бринзою, саму бринзу, запашний — з різнотрав’я — чай. Бородатому не дуже смакував банаш, який він про себе назвав звичайною кукурудзяною кашею, або мамалиґою, але, хоч і трохи кривлячись, їв. На друге вуйна подавала курку в сметані з білими грибами. Такої розкоші він ніколи не куштував. Окремо поставила пані Марія й білі гриби. Вони були "затрохи солоні", як казала вуйна, "але то мій Василь такі любить".
"А я полюбив би тебе", — подумав бородань, мружачись і не спускаючи погляду з її гнучкого стану. Дивувався, чому її називають вуйною, коли вона ще зовсім молода, а київські перестиглі дівки взагалі в такому віці ще подають себе за недоторканих і якщо вже лягають з кимось у ліжко, то тільки з тими, хто не збирається вести їх до загсу. Тому ж, хто обіцяє одружитися, згодні віддатися тільки після весілля, як то і належить порядній жінці.
Кульгавий витяг з чорної течки невеличку книжку і показав господарю.
— А то є "Українська писанка"?
— Чи ви б, вуйку Василю, могли ті писанки намалювати?
— А чому ні!
— І холмські, і курські?
— То так.
— А чому цю книжку вилучили з продажу? Назвали націоналістичною? — беручи до рук тоненьку брошуру, поцікавився афганець…
— А то та писанка, як програма УПА — велика Україна — від Сяну до Дону. То де є українська писанка, то там Україна… А де її нема, то вже Росія… Азія…
— Так, — підтвердив пан Ярослав. — Ви ж тільки погляньте на зміст: кубанська писанка, воронезька, білогородська, стародубська… То усе велика Україна… То ті землі, що Україна за Крим віддала Росії… Росія нічого не віддає… А потім ще й чужий Крим хотіла собі загарбати…
— То вам тих писанок багато треба? — подала голос пані Марія.
— Не менше тисячі! І то з різних областей…
— То для чого так багато?
— Для Америки. Для Канади.
— То пощо там нема тих писанок? То там стільки наших, що є кому ті писанки малювати.
— Бачите, — мовив пан Ярослав. — То ви маєте рацію… Але ми влаштовуємо першу американську виставку української писанки в штаті Невада. То є в Лac-Вегасі. Певне чули про таке місто?..
— А то чому не чував!
— От ми й хочемо показати все розмаїття української писанки: від Сяну до Дону, як ви кажете. Ми уже й контракт уклали. Вам плататимемо і карбованцями і… долярами.
— Шляк би їх трафив, ті доляри… То за них у Карпатах ще заб’ють. То там такі банди шастають. І з Великої України, і з Росії, і з Кавказу… Бігме… Такого ще в Карпатах не робилося. Був рух патріотичний. А щоб рух бандитський, то такого не було…
— У нас ще до вас одне прохання: ми б хотіли, щоб ви ті писанки писали у Києві.
— Овва! А то чому?
— Ну, щоб вас ніщо не відволікало.
— А корова, вівці? Діти, то їх хто доглядатиме? Ви що, смієтесь, люди добрі?
— Ми найдемо людей. Ваших родичів, сусідів. Бо бачите, нас терміни підганяють.
— То ми одразу так вам сказати не можемо, — поглянув вуйко на Кульгавого.
— А ви подумайте. Ми вам заплатимо за кожну писанку… по два доляри. Самі підрахуйте, скільки то буде карбованців.
— А то… То великі гроші. Та робота не варта того…
— Ми вважаємо інакше, — мовив бородань. — То ж художні вироби. Не штамповка.
— То так… Але нам треба порадитися. А де ми мешкатимемо?
— До ваших послуг усі умови… Краща майстерня Києва… Наймемо у видатних майстрів. На вас ціла бригада працюватиме.
— Виставлятимемо в Лас-Вегасі. Ваші імена проставимо, — мовив Кульгавий. — Аякже. Контракт, якщо не заперечуєте, підпишемо хоч зараз. На всю сім’ю. І вам один примірник залишимо. З вами зв’яжеться пан Ярослав. Ви телеграфуйте. Ми зустрінемо.
— Я б то й вам відмовив. Але маю три причини на згоду… Перша — доньку восени від даватиму заміж. То є раз. Ніколи не бував у нашій столиці — Києві, то є два. І мені потрібно триста три пляшки шампанського на весілля доньки, а то де їх візьмеш і за що? То тільки за доляри.
— А чому саме триста три пляшки?
— А то є гуцульський гонор. У мого сусіда на весіллі стояло триста пляшок шампанського… Я хочу наставити триста три. А якщо вдасться, то й триста п’ять!
— Вважайте, ви вже їх поставили, — підвівся Кульгавий. — Нам пора! Там нас автомашина чекає…
— То, може, заночували б у нас? То не такі апартаменти, але то на пахучому сіні… Бог милував нас Чорнобилем. Тою радіацією. У сіні, як у купелі. Та й, певне, дощ піде. Бо щось ноги крутить… А то чи є що краще, як спати у пахучому сіні, у квітах під гамір карпатського дощу!
— Дуже вам дякуємо. Але ми поїдемо.
— То як вам випадає, — вуйко Василь подав почергово кожному руку і додав наостанок: — Чекайте телеграми… Але я вас прошу — про доляри нікому… Аби не весілля, то я сі не погодив.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Літак з величезними літерами на борту "Мрія" і "Ейр Юкрейн" повис над штатом Невада. На зміну золотавому промінню сонця, що вже зникало за горизонтом, загорялись маленькі електросонця Лас-Вегаса. Авіалайнер, широко розставивши шасі, наближався до білих смуг летовища, орієнтуючись на яскраві сині електролампочки розміром з чоловічу голову і керуючись загадковими спалахами і електросигналами.