В Нью-Йорку дзвінок на дверях завжди дзеленькає якраз тоді, коли ти простягнувся на кушетці, щоб придавити комарика після важкого трудового дня. Чоловік із твердою вдачею сказав би в такому разі: "До дідька, мій дім — моя фортеця; а якусь там телеграму зможуть просунути і під ці двері". Та коли ти такий, як Едельштайн, який не визначається твердою вдачею, то подумав би, що можливо, то блондинка з сусідньої квартири 12-В прийшла позичити молотого червоного перчику. Чи то міг навіть бути і якийсь схибнутий кінорежисер, котрий хоче зняти фільм, в основу якого ляжуть листи, що ти їх написав до мами в Санта Моніці. (А чому б і ні, чи не знімають вони фільмів на основі нікчемнішого матеріалу, аніж такий?)
Та цього разу Едельштайн дійсно вирішив не відповідати на дзвінок. Лежачи на кушетці, все ще із заплющеними очима, він вигукнув:
— Мені не треба.
— Ні, треба,— відповів голос з іншого боку дверей.
— У мене вже є всі енциклопедії, щітки і харчові концентрати,— втомлено відгукнувся Едельштайн.— Хай там що, у мене вже це є.
— Послухай,— мовив голос.— Я нічого не продаю. Я хочу тобі щось дати.
Вуст Едельштайна торкнулася тонка, кисла посмішка ньюйорківця, який знає, що коли хтось підносить тобі в дар пачку справжніх двадцятидоларових банкнот, якимсь чином вийде на те, що за них треба буде заплатити.
— Якщо безкоштовно,— відповів Едельштайн,— тоді я вже напевне не можу собі цього дозволити.
— Але ж справді безкоштовно,— сказав голос.— Я підкреслюю: безкоштовно, бо це тобі не буде коштувати нічого ні зараз, ані опісля.
— Це мене не цікавить,— відповів Едельштайн, дивуючись твердості свого характеру.
Голос не відповів.
Едельштайн гукнув:
— Гей, коли ти ще тут, то іди геть.
— Мій любий містере Едельштайн,— сказав голос,— цинізм — це просто форма наївності. Містере Едельштайн, мудрість — це коли людина прагне розібратися, що й до чого.
— Він ще буде мене повчати,— мовив Едельштайн, дивлячись на стіну.
— Гаразд,— мовив голос,— забудьте про все, залишайтеся з своїм цинізмом та расовими упередженнями: чи ж мені потрібні такі клопоти?
— Хвилинку,— відповів Едельштайн.— Які ви маєте підстави вважати, що я расово упереджений?
— Не морочте мені голову,— сказав голос.— Якби я збирав пожертвування в фонд Хаддасах чи продавав ізраїльські акції, то ви поставилися б до мене інакше. Та очевидячки я є той, хто я є, то ж даруйте мені.
— Не гарячкуйте,— сказав Едельштайн.— Щодо мене, то ви всього-навсього голос з-за дверей. Я навіть не знаю: чи ви католик, чи адвентист сьомого дня, чи, може, єврей.
— Ви знали,— відповів голос.
— Містере, присягаюсь вам, що...
— Послухайте,— сказав голос,— з мене досить. Я стикався з таким ставленням багато разів. Прощавайте, містере Едельштайн.
— Хвилинку,— схаменувся Едельштайн.
Він подумки вилаяв себе, що мався за дурня. Як часто він потрапляв на вудку пройдисвітів, що приводило, наприклад, до того, що він платив 9 доларів 98 центів за ілюстровану двохтомну "Статеву історію людства", а потім його приятель Манович повідомляв, що її можна купити в будь-якій книгарні "Марборо" за 2 долари 98 центів?
Та голос мав рацію. Едельштайн якимсь чином знав, що він має справу з неєвреєм.
А голос піде геть думаючи: "Ох, уже ці євреї, гадають, що вони кращі за всіх". А далі він розповість це своїм приятелям на наступних зборах "Сохатих" чи "Лицарів Колумбії", і тоді маєш додаткові косяки в бік євреїв.
"У мене таки справді слабкий характер",— сумно подумав Едельштайн і гукнув:
— Гаразд! Можете зайти! Та попереджую відразу: я нічого не збираюся купувати.
Він звівся на ноги і рушив до дверей, але ж зупинився, бо голос відповів: "Красненько дякую",— і чоловік пройшов крізь зачинені, зачинені на два замки двері!
Чоловік був середнього зросту, гарно одягнений у сірий у смужку, стилізований під едвардіанський, костюм. Його черевики з кордовської кольорової шкіри були начищені до блиску. Він був чорношкірий, з течкою, і пройшов він крізь двері Едельштайна, як ніж крізь масло.
— Хвилинку, стійте, зачекайте хвилинку,— сказав Едельштайн. Він відчув, що пальці його рук зчепилися докупи, а серце калатало, мов несамовите.
Чоловік стояв зовсім непорушно, наче нічого й не сталося, за метр від порога. До Едельштайна повернулося дихання. Він сказав:
— Вибачте, у мене запаморочення, щось на кшталт галюцинації...
— Бажаєте ще раз подивитися, як я це роблю? — спитав чоловік.
— О Господи, ні! То ви таки справді пройшли крізь двері! Боже ж ти мій праведний, я подумав, що зі мною щось не гаразд.
Едельштайн повернувся до кушетки і важко опустився. Чоловік сів поруч на стілець.
— Що б це все могло значити? — прошепотів Едельштайн.
— Я проходжу крізь двері, щоб заощадити час,— сказав чоловік.— І це усуває сумніви щодо того, хто я такий. Мене звуть Чарлз Сітуелл. Я оперативний працівник Диявола.
Едельштайн повірив йому. Він спробував згадати яку-небудь молитву, та йому стала на думку лише та, яку він промовляв перед їжею в літньому таборі, в якому він перебував ще хлопцем. Ця, мабуть, не допоможе. Згадав він також "Отче наш", та ця взагалі не з його релігії. Чи, може, проказати національний гімн...
— Ти ви заспокойтеся,— сказав Сітуелл.— Не думайте, що я прийшов по вашу душу. То все давні дурні казки.
— Яким чином я зможу вам повірити? — спитав Едельштайн.
— Поміркуйте самі,— відповів Сітуелл.— Згадайте, скільки було воєн. Протягом останніх п'ятдесяти років — суцільні повстання та революції. Для нас це не бачений досі потік приречених на пекельні муки американців, в'єтконгівців, нігерійців, біафрійців, індонезійців, південноафриканців, росіян, індійців, пакистанців та арабів. Ізраїльтян також. Вибачай, що говорю тобі про це. До того ж зараз ми приймаємо більш ніж звичайно китайців, а віднедавна у нас появилося багацько роботи на південноамериканському ринку. Відверто кажучи, містере Едельштайн, ми перевантажені душами. Якщо цього року розпочнеться нова війна, ми будемо змушені оголосити амністію дрібним гріховодникам.
Едельштайн обмірковував сказане.
— То ви справді прийшли не по мою душу?
— До дідька, ні! — відповів Сітуелл.— Я ж сказав вам, що у нас довша черга, аніж до раю Петра; у нас майже не залишилося місць у сінях пекла.