Та коли його лакей, чоловік дівчинки з минулого, привів жінку письменника, Воно не напнуло маски — Воно не одягалося, коли було в себе вдома. Чоловік-лакей глипнув на нього й упав замертво від шоку — обличчя в нього посіріло, очі набрякли від крові, що чвиркнула з дюжини місць у його мозку. Жінка письменника видала одну потужну, сповнену жаху думку — О ЛЮБИЙ БОЖЕ, ВОНО ЖІНОЧОЇ СТАТІ, — а потім усі думки припинилися. Вона запливла в смертевогні. Воно спустилося зі свого сідала й подбало про її фізичні залишки, відклало їх на потім, Воно поласує ними трохи згодом. Зараз Одра Денбро, закутана в шовк, висіла посеред усього — її голова прихилилася до плеча, великі скляні очі дивилися в порожнечу, ноги звисали донизу.
Та в них досі ще лишилося трохи могутності. Вона зменшилася, та нікуди не ділася. Вони прийшли сюди лише дітьми, і якимось чином, усупереч усьому, що мало трапитись, усьому, що могло статися, вони скривдили його, завдали йому великого болю, мало не вбили його, змусили його втекти, сховатися глибоко під землю, і Воно зачаїлося там, поранене, сповнене ненависті й тремтяче в дивній крові, що розтікалася навколо нього.
Тож, коли так просите, ось вам ще одна нова річ: уперше за всю його безкінечну історію Воно мусило скласти план, адже вперше Воно побоялося просто взяти з Деррі, з його особистого загону, те, що хотіло.
Воно завше чудово харчувалося дітьми. Більшість дорослих можна було використати, та навіть так, що вони цього не помічали, до того ж за багато років Воно якось поласувало кількома — в дорослих були свої страхи, і їхні залози також можна було розбурхати, аби вони відкрилися, затопили хімікатами жаху їхні тіла, присмачили їхнє м'ясо. Та загалом ці страхи були надто складними. Фобії дітей були простішими й зазвичай набагато потужнішими. Дитячі страхи можна було прикликати, набувши однієї подоби… а коли була потрібна приманка, то що ж — яке дитя не любить клоунів?
Воно здогадувалося, що якимось чином ці діти обернули проти нього його ж зброю, що завдяки об'єднанню сімох розумів із напрочуд могутньою уявою, його випадково (звісно, що не спеціально, і точно не за допомогою вказівок Іншого) затягнули в зону великої небезпеки. Якби Воно відловило їх поодинці, кожен із цих дітей став би його обідом, і Воно вбило б їх одного за одним, приваблене їхніми мізками, як лева приваблює запах зебри біля водопою. Та разом вони відкрили грізний секрет, про який не знало навіть Воно: у віри був інший бік. Коли в середньовіччі десять тисяч селян створюють вампіра самою впевненістю в його існуванні, знайдеться бодай один (скоріше за все, дитина), який вигадає кілок; котрим можна того вампіра здолати. Та кілок — то лише дурне дерево, а розум — ось той молот, що вганяє його в серце потвори.
Та врешті-решт Воно втекло й сховалося на глибині, а виснажені, перелякані діти вирішили не переслідувати його, коли Воно було найуразливішим. Вони вирішили повірити в те, що Воно здохло або здихає, і відступилися.
Воно знало про їхню клятву, знало, що вони повернуться, так само, як лев знає, що зебра все одно повернеться до струмка на водопій. Воно почало будувати плани, ще коли засинало. Коли Воно прокинеться, Його рани вже загояться, сили відновляться, а от їхнє дитинство спливе, як віск зі свічки. Колишня сила їхньої уяви ослабиться й затупиться. Їм не будуть ввижатися піраньї в Кендаскіґ, вони не уявлятимуть, що коли наступити на тріщину в хіднику, то справді зламаєш хребет матері, або коли задавиш сонечко, що сіло тобі на ногу, то тієї ж ночі твій дім спалахне. Замість цього вони віритимуть у страховку. Замість цього вони віритимуть у вино до вечері — хороше, та не надто дороге, от як "Pouilly-Fuisse" вісімдесят третього року (і, офіціанте, хай воно трохи подихає,[768] гаразд?). Натомість вони віритимуть, що "Роледс"[769] поглинають шлункової кислоти в двадцять сім разів більше за власну масу. Натомість вони віритимуть у громадське телебачення, у Гері Гарта,[770] у те, що пробіжки запобігають серцевим нападам, а відмова від червоного м'яса — колоректальному раку. Коли йтиметься про те, щоб як слід потрахатися, вони віритимуть лікарці Рут,[771] а Джеррі Фолвеллу[772] — коли захочуть урятувати свої душі. Щороку їхні мрії зменшуватимуться. А коли Воно прокинеться, то прикличе їх назад, назад, бо страх породжував лють, а лють жадала помсти.
Воно прикличе їх, а потім прикінчить.
Та тепер, коли вони наближалися, страх теж повернувся. Вони виросли, їхня уява послабшала, та не настільки, як йому гадалося. Коли вони об'єдналися, Воно відчуло зловісне, тривожне збільшення їхньої сили, і вперше Воно замислилося, чи не помилилося.
Та нащо себе накручувати? Гральні кубики вже кинуто, і не всі знаки такі вже й погані. Письменник майже здурів через дружину, і це добре. Адже він був серед них найсильнішим — якимось чином за всі ці роки він підготував свою уяву для сутички з ним, а коли письменник здохне і його нутрощі випадуть із тіла, коли їхній безцінний "Великий Білл" помре, інші одразу ж потраплять до його лап.
Воно ласо попоїсть… а потім, напевне, Воно знову заляже на глибину. І задрімає. На деякий час.
4
У ТУНЕЛЯХ / 4:30 НОЧІ
— Білле! — гукнув Річі в лунку трубу.
Він рухався так хутко, як тільки міг, та все одно не достатньо швидко. Річі згадав, що, коли вони були дітьми, вони йшли цією трубою, яка вела від Пустовища, ледь пригнувшись. А тепер він просувався поповзом і труба здавалася надзвичайно вузькою. Його окуляри постійно сповзали на кінчик носа, і Річі знову й знову повертав їх на місце. Він чув позаду себе Бев із Беном.
— Білле! — прогорлав він ще раз. — Едді!
— Я тут! — почувся голос Едді.
— Де Білл?! — крикнув Річі.
— Попереду! — відгукнувся Едді. Тепер він був зовсім близько, і Річі радше відчув його, ніж побачив. — Він не хоче чекати!
Річі стукнувся головою в його ногу. За хвильку голова Беверлі штовхнула його в зад.
— Білле! — заволав Едді на всю горлянку. Труба підхопила його вереск і пожбурила його назад з такою гучністю, що в нього заболіли вуха. — Зажди нас, Білле! Ми маємо йти разом, хіба ти забув?!